Рід Березюків - давній гуцульський рід. У давні часи володів землями біля нинішніх сіл Баня Березів, Вижній Березів, Нижній Березів, Сережній Березів, Акрешори, Рунгури та біля гір Рожет, Рокита Мала, Чемеговська. На сьогодні рід Березюків не має визнаного Радою гуцульських ватажків та Судом Ведмедя ватажка, тому згідно гуцульських законів цього роду ніби не існує. Такі роди в Карпатах ще називають «родами пастухів». З давніх часів у роді Березюків посада ватажка роду була спадковою. Основна лінія ватажка роду урвалася у 1946 році і з того часу рід не має ватажка. На посаду ватажка претендують люди з двох бічних гілок роду - Березюки Акрешорські та Березюки Рунгурські, але Суд Ведмедя відхилив обидві кандидатури і досі посада ватажка роду Березюків лишається вакантною. Гасло роду Березюків: «Моя надія тільки на пана Бога!» Основні кольори вишиванок - зелений і чорний. Символ роду - гілка берези. Резиденція ватажка роду спочатку була розташована на горі Рожет, що в давні часи називалася Золота. Після того як дерев’яний замок на горі Золота був спалений, Березюки збудували укріплене обійстя на горі Ротундуль. Коли і від нього лишився лиш попіл під час чергової війни, резиденція ватажка роду була в селі Вижний Березів. Крім цих дерев’яних замків рід Березюків мав ще замки на горах Чемеговська, Рокита Мала та в урочищі Куратул. У цих замках були свої каштеляни та варта з родів Потяків та Рибчуків. Замки були дерев’яні і нині від них не лишилося і сліду. Товариство «Стара Гуцульщина» з села Чорні Ослави планувало відновити замок на горі Рожет, що колись, у свій час, був одним з найпотужніших замків в Карпатах і називався Замок Чорного Ведмедя, але справа так і лишилася в проекті. Крім того не збереглося ніяких креслень чи малюнків цього замку, навіть приблизних описів, тому відновлення цього замку буде фантазією будівничих, а не відтворенням історії.
Про походження роду Березюків збереглося чимало легенд. Хоч історики і не ймуть віри цим легендам, вважають їх вигадкою, але всі погоджуються з тим, що рід Березюків походить від давніх автохтонів Східних Карпат. Кожен гуцульський рід має про засновника свого роду якусь красиву легенду. Засновник роду обов’язково або герой, або мудрець, або чарівник, що знався з потойбічними силами. Так і рід Березюків розповідає, що засновником роду був якийсь Береза, що жив в часи князя Білих Хорватів Добромисла І Чорна Одежа (366 - 372). У той час, згідно легенди, жителям села Рунгури докучав величезний вовк, що нападав на худобу та людей. Береза вистежив того вовка і вбив його на горі Варатик. Потім він заснував Село Березів, від якого потім виникли села Вижній, Нижній, Середній, та Баня Березів. Нібито він мав чотирьох синів - Вихора, Ґреґота, Космача та Вершника, що і заснували ці чотири села і дали початок чотирьом основним гілкам роду Березюків, а потім у ІХ столітті від Березюків Ґреґотських відокремилась ще гілка Березюків Акрешорських, а від гілки Березюків Вершників відокремилась гілка Березюків Рунгурських. Всі вони вважаються молодшими гілками і ніколи, аж до нинішніх часів не претендували на посаду ватажка роду Березюків.
Рід Березюків зберіг ще таку легенду. В часи правління князя білих хорватів Всевида VI Світла Голова (532 - 561) у 558 році напали на Карпати обри (авари). Гуцульські загони і загони білих хорватів зустріли великий загін нападників біля села Шешори, де і відбулась Шешорська битва, під час якої авари були розбиті, а ватажок роду Березюків - Кметь Береза вбив командира загону аварів у поєдинку. І нібито, князь білих хорватів Всевид VI Світла Голова підійшов до Кметя, що стояв над вбитим ворогом, занурив три пальці в кров аварського хана і провів по щиту Кметя Берези. І сказав: «Ти тепер будеш стояти на сторожі Карпат на горі Золотій!» І дарував роду Березюків землі на горі, що нині зветься Рожет. З того часу Березюки - де б вони не жили, малюють на воротах три червоні смуги в знак тої давньої перемоги.
Історики скептично ставляться до цієї легенди і дружно це все заперечують, включно з історичність Шешорської битви, вважають цю битву легендою. Це вони аргументують тим, що авари вперше здійнили набіг на Європу в 565 році, а перший набіг на Карпати здійснили в 598 році в часи князя білих хорватів Горислава ІІІ Хороброго (587 - 612). Але, можливо, тоді напад зробили не обри, а якісь племена гунів - кутригури або утригури, які все ще жили в степах Причономор’я і робили набіги на слов’ян, а з часом перекази заплутались і всіх кочівників того часу почали називати «обри».
В історичність Шешорської битви вірив священник села Шешори отець Климентій (в миру - Іван Березюк) (1732 - 1802). Він у 1784 році робив розкопки біля села Шешори і за його словами знайшов іржаві мечі, потрощені шоломи, наконечники стріл та списів, залишки кінської збруї. Але ці розкопки він вів зовсім не професійно. Крім того, знайдені предмети після смерті отця Климентія десь пропали, тому встановити час коли ці речі потрапили в землю немає ніякої можливості.
Так чи інакше, але саме про цю подію співається у старовинній гуцульській пісні «Три смуги»:
«Ой, три смуги, та й три черлені,
Та й на тисових воротах мальовані,
Три черлені, три криваві, три знаки,
А в Берези були штири сини, та не однакі...»
Замок на горі Рожет рід Березюків збудував у часи правління князя білих хорватів Любомира І Сива Борода (612 - 615). Потім замок був суттєво перебудований у 839 році в часи правління князя білих хорватів Світозара ІІІ Срібний Перстень (830 - 848). Тоді замок перетворився з простого укріплення в справжню неприступну фортецю з подвійними стінами та високими вежами, ровом та валом. Перебудову замку приписують XVII ватажку роду Березюків - Березі Чорноокому. Замок витримав не одну війну і не один набіг на Карпати кочівників, але був спалений вщент під час ворожнечі родів Березюків та Стефлюків, що перетворилась у справжню війну. Стефлюки спалили Золотий замок спекотного і сухого літа 1167 року під час несподіваного нічного нападу, коли в замку був дуже малий загін охорони. Кажуть, заграва від пожежі була видна далеко і старі люди казали: «Це не Золотий замок горить, це горить гуцульська слава!»
У XIV столітті почалась ворожнеча між родами Березюків та Ведмедчуків, що тривала майже 500 років і коштувала цим родам дорого. Невідомо з чого почалась та ворожнеча - чи то із-за землі, чи то із-за худоби. Розповідають, що у 1381 році, коли ворожнеча була вже в розпалі троє парубків з роду Ведмедчуків викрали худобу - 5 корів і 1 бичка з полонини Яворова зі стада Березюків і погнали їх до полонини Під Гордем. Але люди з роду Березюків наздогнали їх на баских конях і вбили. І того часу почалась кровна помста. У відкриту війну поста переросла у 1531 році. Тоді ватажка роду Ведмедчуків - Андрія Ведмедчука, що жив в Микуличині викликали на суд в Коломию по якихось земельних справах. Оскільки він їхав на суд, то поїхав без зброї і взяв з собою тільки п’ятьох хлопців охорони. По дорозі він заїхав до свого родича - Петра Василюка, що жив укріпленому обійсті на горі Хега біля потоку Чемеговський, що тоді називався Чорний Звір. Кажуть, що у змові проти ватажка роду Ведмедчуків брали участь жінки. Жінка Петра Василюка - Марічка була з роду Березюків. З цього ж роду була і наймичка - Настя. Як тільки гості виїхали з двору і почали спускатися до потоку, жінки повісили на воротах білу хустку, яку було видно здалеку. Це був знак для змовників, які влаштували засідку біля потоку. І як тільки вершники доїхали до мосту, Андрія Ведмедчука застрелили з пістоля, а решту порубали бартками. Від несподіванки ті навіть не змогли вчинити гідний опір. З того часу потік Чорний Звір став називатися Потоком Вдів, а назву потік Чемеговський він отримав тільки в ХІХ столітті. Рід Ведмедчуків у відповідь того ж року застрелив з рушниці ватажка роду Березюків Василя Березюка просто біля воріт його хати, а його молодшого сина Миколу зарізали на полонині Поле Куртукул, коли він спав втомлений в колибі. Після того ще багато пролилось крові, чимало Березюків і Медведчуків були заарештовані і засуджені королівським судом до шибениці, але все марно - ворожнеча тривала. Все можливе для примирення двох ворогуючих родів зробив отець Степан (в миру Микола Дудар) (1645 - 1717) з церкви святого Варфоломія, що була в селі Верхній Вербіж. Його зусилля не були марними. У 1695 році ватажки родів Березюків та Ведмедчуків зустрілись біля потоку Чемеговський на тому самому мості і потиснули один одному руки в знак примирення. Проте ворожнеча ще тліла. Остаточно вона згасла у 1798 році, коли ватажок роду Березюків Іван Березюк одружився з дочкою ватажка роду Ведмедчуків Василиною. Два давніх гуцульських роди поєдналися. Кажуть, що це було найбучніше весілля в Карпатах за всю їх історію. Весілля відбувалося в селі Вижний Березів.
Серед Березюків були і відомі опришки. Так Богдан Березюк був соратником відомого опришка Степана Іванійчука, що здійснював рейди мало не по всіх Карпатах у 1709 - 1721 роках. Ватажок опришків загинув в результаті зради. Побратимів схопили урядові жовніри коли вони спали в хаті в селі Білі Ослави. Богдан Березюк зійшов разом зі Степаном Іванчуком на ешафот на ринковій площі в Коломиї і наклав головою за вільні Карпати.
Серед Березюків були і релігійні діячі. Серед монахів Манявського скиту відомі Дмитро Прочанин (в миру Євстахій Березюк) (1403 - 1461), Лев Чорноризець (в миру Роман Березюк (1498 - 1573). Останній відомий своїми теологічними творами «Про Дух Святий і благодать», «Син Божий в пустелі», «Подолання гріха і скверни молитвою».
У XVIII столітті був відомий Мусій Березюк (1748 - 1799), що присвятив життя впровадженню в життя гуцулів пити каву. Він вважав шинки, де чоловіки Гуцульщини зловживали алкогольними напоями злом і мало не в кожному селі будував кав’ярні. Старі люди ще пам’ятають, як одну з кав’ярень у Жєб’є і ще в 1939 році називали «кав’ярнею Березюка».
Не оминула рід березюків і Перша світова війна. У Січових Стрільцях був Іван Березюк, що пішов у Січові Стрільці, ледве йому минуло вісімнадцять. Поліг він від московської кулі на горі Маківка.
Серед повстанців був Михайло Березюк, що воював під проводом Станіслава Бучі (псевдо «Стрілець»). Боївка діяла з 1943 року в Карпатах і мала криївку в районі гори Лисина Космацька. У 1947 році після важких боїв з карателями вони за наказом проводу здійснили рейд через всі Карпати, Татри і Судети в Австрію на територію, що була під контролем союзників. Помер він у 1981 році в Канаді, в провінції Саскачеван, де, до речі, живе багато Березюків - нащадків емігрантів 1902 - 1910 років.
Останній ватажок роду Березюків - Іван Березюк вчителював в селі Шепіт. У нього на подвір’ї росла калина і хтось із «визволителів» написав на нього донос, що він «засаділ весь огород націоналістіческім кустарніком». Його заарештували і дали за кущик калини десять років таборів. Десь по Сибірах по ньому пропав і слід.
Дуже важливо зберегти все, що дійшло до нас з минулого – адже люди, що носили його в собі, йдуть. І забирають незатребувану суспільством пам’ять з собою. Уявляю, як це клопітко – збирати факти і співставляти їх, скільки це труда ногам і головам)
Велике спасибі, Артуре, за Ваші труди. Це ж мабуть тільки початок – тепер на Вашу працю відгукнуться всі, хто носить в собі відчуття спорідненості з Березюками. І доповнять Вашу працю своїми споминами.
І відкриття: ось звідки витікає слово дивовижний, хоч там першоосновою мабуть є Вішну)
І гіркота, і розуміння - треба вміти прощати, але ж як важко прощати смерті своїх рідних...
А ось це «засаділ весь огород націоналістіческім кустарніком» - як цебро льодяної води - пробуджує - садитиму тепер калину скрізь, де тільки зможу.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за такий цікавий і змістовний відгук! Я планую написати цілу серію нарисів про різні гуцульські родини. Поєднаю їх у збірник "Моя Гуцулія".
арешт за калину 
-до Сибіру, це-жахливо 
