У генетичній пам'яті болить
усе, що мало бути – і немає.
Але надія інша оживає,
як дежавю, що наближає мить
повернення утраченого раю.
І я перелітаю за межу
далекої ілюзії-картини,
мов доганяю череду чужу
і не радію тому вояжу
у полі заблукалої дитини.
Уже і ніч, і зорі, і вогні.
На кожнім перехресті три дороги.
І по якій вертатися мені,
куди тягти худобину за роги?
І смикаю налигач рятівний,
аби із усіма до всіх кричати, –
о, люди, люди, годі вже блукати!
І ера ця…
І вік уже новий.
Або не чують,
або я німий.
Іде минуле…
…до моєї хати.
.
* – так на Київщині подекуди називали пронумеровані виїзди із села.
Чудово написаний початок , а Ваш спогад заніс в моє дитинство. Заново пережила той ураган, що захопив нас у полі, відчай, з яким ми ловили оскаженілих корів і волали до всього світу, не бачачи за зливою дороги додому...
Іде минуле... й до моєї хати...
I.Teрен відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
І мені згадалось, як мене у таку ж погоду ледве виловили занесеного потоком у затоплений циганський кочовий табір. Але ж ми розуміємо, що вірш не про це.
