Ми стояли пліч о пліч й дивились, як сонце з’являється з-за горизонту. Море теж прокидалось. Хвиля за хвилею накочувалась на наші босі ноги, що з кожним накотом все глибше тонули в піску. Я тримав її за пальці, щоб відчувати якусь свободу, яку дає море. Але при тому ж й не відпускати, щоб не втрачати відчуття її присутністі, щоб відчувати її поруч. Ми стояли й мовчали. Слова були зайві. Слова могли зіпсувати ту ідеальну мить. Подеколи я поглядав на неї. Вітер грався її волоссям і це було гарно. Було гарно дивитись, як очі й ніс ховаються в стоку волосся й видно лише губи… Ми стояли й мовчали. Морську тишу порушив пролітаючий над нами літак. На якусь мить мені стало сумно. Коли я побачив, як велика машина піднімається в небо, я зрозумів, що люди всередині цієї машини повертаються додому. Для них відпочинок закінчився. Саме від цієї думки, що все має своє закінчення, мені стало трошки сумно…Сум мій розвіяла тепла рука, що м’яко лягла на моє плече й ніжний запах волосся, які, від легких поривів вітру, торкались мого обличчя. Можна дивитись вдалечінь й мріяти про щось нездійсненне, а можна, обійнявши дівчину, що пахне чимось із дитинства, радіти новому ранку.
