Безмежний час.
Десь в глибині у нього
Ходили динозаври по землі.
Серед тих велетнів
Були й двоногі.
І «ручки» мали спереду малі.
Не знати, скільки глузду уміщала
Таких тиранозаврів голова.
Все ж віриться,
Що розуму стачало
Не пакостить навколишні дива.
Хвостаті монстри, бач, – далекогляди.
Охайними були в своїй добі.
Шкідливий бруд? О, ні!
І нам у спадок
Самі кістки лишили по собі.
А як же люди?
На поверхні часу?
Двоногі теж.
А мізки – золоті.
Чому ж дерева в лісі, біля траси
По кісточки в нетлінному смітті?
Чому вода сама себе боїться?
Чом атом аж занадто знахабнів?
І саме люди виглядають ницо
У цій неоголошеній війні,
Де світ вже задихається в отруті.
В невинній запікається сльозі.
І всім відоме: «Бути чи не бути?»
Кричить на темній чаші терезів.
На жаль, прогноз невтішний і на завтра.
Болить планеті наш прогрес.
Болить!
Чи, може, воскресити динозаврів,
Щоб нам вони порядок навели?