|
В середині липня у звичайній міській квартирі, де, відкривши кватирку, в кімнату вливається місячне сяйво, тіні перехожих і запах стомленого нічного міста,де повітряна свіжість і шум коліс, проникаючи крізь шкіру, пробирають до кісток, в завісі сигаретного диму сиділо двоє чоловіків.
─ Добре, що сьогодні таке ясне небо. Всі зорі, як на долоні. Гарно… ─ сказав Андрій,дивлячись у вікно стомленими карими очима. Його високе чоло останнім часом було нахмуреним, але на вустах з'явилася ледь помітна посмішка,а довгі пальці стискали тліючу цигарку. ─ Поглянь, вони, неначе посміхаються нам ─ жваво, з дитячим захватом вів далі Андрій. А тоді раптом замовк. Задумався про щось. І чим довше думав, тим помітніше згасали його очі, і тим більше з обличчя сходила посмішка.
─ Чуваче, що за соплі ти тут розвів? До тебе друг приїхав, якого ти півроку не бачив! ─ вигукнув Женя. Він мав руде волосся і завжди палаючі невідомими вогниками зелені очі. За будь-яких обставин Женя зберігав оптимізм і за це його любили друзі. ─ Ну чим ти заклопотаний? Все ж класно, а ти такий напружений! Що, твоя Аня тебе вже більше не розслабляє? ─ жартував Женя.
─ До речі, де вона?
─ Немає.
─ Ви що розбіглися?
─ Ні ─ відповів Андрій і відвернувся. Він не хотів,щоб друг бачив, як до його очей підступили сльози. Але Женя і так все зрозумів.
─ Вона... Вона... ─ обережно й невпевнено намагався запитати Женя. ─ Її більше немає серед живих?
─ Пропала безвісти.-сухо відповів Андрій.
─ Давно?
─ Пішов третій місяць....
─ Не побивайся ти так. Вона обов'язково знайдеться!
Хоча Женя й не дуже вірив у власні слова, бо три місяці це вже серйозний термін, але він щиро, всім серцем хотів розрадити друга.
─ Знаєш, Жека, колись ми стояли посеред двору на дачі, вночі... Так само дивилися на зорі і вона,жартуючи, мовила:
─ А правда я схожа он на ту, найяскравішу зірку?
І я відповів:
─ Кохана, ти для мене - всі сяючі зірки разом із планетами й галактиками. І вона засміялася так лунко, що, здавалося, всі зорі прокинулися і засяяли ще яскравіше. А потім уважно подивилася на мене й сказала:
─ Тоді, якщо раптом мене не буде з тобою поруч, ти просто подивися на нічне небо і побачиш, як тисячі зірок усміхаються для тебе.
Вона подарувала замість себе цілий всесвіт, а мені його мало....
─ Ти й досі так сильно її кохаєш?
─ Завжди. Вона навчила мене розуміти, дихати, кохати, вона навчила мене жити. В ніч перед її зникненням вона була зі мною. Цілу ніч ми насолоджувалися один одним. Вона тонула в моїх руках, виринала зі сну, намагалася рухатись зі мною в такт, стримувала викрики, вигиналася, знову поринала в сон і я знову її вихоплював. Наші тіла спліталися в єдине, розсипалися на частини й знову збиралися в ціле. Через відчинену кватирку в чорну тишу кімнати входило свіже повітря і ми його жадібно ковтали, розчинялися у темряві і знову швидко дихали. Потім вона лежала в мене на грудях. Я відчував її серцебиття, тихе дихання, відчував, як вона ледь здригалася від дотику пальців до шкіри, намагався роздивитись крізь темряву її втомлене й щасливе обличчя, поправляв її волосся. І ввесь цей момент видався мені найінтимнішим за все, що було до цього, за все, що було в моєму житті. І тішачись цією думкою, в голові раптом виникло тривожне питання:"А якби ми не зустрілися? Кому б вона віддавала свою наснагу, для кого сміялася б? І чиє дихання ловив би я? Кого б змушував здригатися в своїх руках?". А вона, ніби читаючи мої думки почала говорити :
─ Знаєш, я думаю, що існує якась невидима сила, яка зводить людей. Бо деякі зустрічі інакше як дивом не назвеш. А найголовніше, що сила ця може тільки зводити разом, а все решта уже в руках людей. Їм в серцях запалюють вогонь, а вони вже самі вирішують підтримувати полум'я, чи загасити його. І не так страшно, якщо полум'я гасне, гірше - коли воно байдуже тліє роками. В коханні не повинно бути компромісів. Або так, або ні. А знаєш, чому полум'я починає тліти?
─ Ні. ─ із посмішкою відповів я.
─ Воно починає тліти, через те, що, якби не старалася невидима сила, людям це непотрібно. Вони тліють багато років, аж поки полум'я врешті не згасне, а потім дивуються куди ж подівся вогонь. І тоді починаються судові процеси, сварки і з'ясування хто кому більше зіпсував життя. Ось кажуть, що коли люди починають зустрічатися, то ведуть себе як ідіоти. Але ж ні, вони просто щасливі. А як ідіоти вони себе ведуть, коли розлучаються.
─ Але ж цей вогонь може згаснути в кожному і в будь-який момент. ─ перебив її роздуми я.
─ Так. У кожному і в будь-який момент. Але зрештою це не так вже й страшно.
Я здивувався.
─ Не страшно?
─ Не забувай про невидиму силу. ─ усміхаючись , відповіла вона. ─ Найстрашніше, після всіх судових позовів, суперечок і розлучення, раптом зрозуміти, що твоє полум'я не погасло, а тліло, і тепер розгорається знову, але.... Вже нікому не потрібно його тепло і світло.
─ Гаразд, кохана. Вже четверта ранку, треба хоч трохи поспати, у тебе ж потяг о десятій.
─ Ага. ─ витягнувшись всім тілом відповіла вона. ─ Ненавиджу відрядження. А знаєш, що я подумала?
─ Що?
─ Добре було б десь там, у далекому майбутньому, зробити потяг експрес до самісіньких зірок. Я б обов'язково проїхалася ,побувала на місяці, подивилася на інші планети.
─ Спи вже, мрійнице.
Після цих слів вона притислася до мене і спокійно та безтурботно заснула,а в мене в той момент чомусь по всьому тілу пробіг холод.
Зранку я провів її до вокзалу й посадив на потяг. Чекав приїзду через тиждень, але вона не приїхала. Не з'явилася й через два. І ось вже третій місяць. Все, що в мене лишилося - це сміх зір і сяйво місяця. Й іноді я собі думаю, якщо дійсно існує сила, що зводить людей, то хай вона знайде її, поверне мені, знову зведе нас разом. Якщо ж її вогонь просто погас - я зрозумію, але якщо її більше немає, то хай згасну я.
Женя мовчав. В його голові плуталася купа думок, заглушаючи ввесь оптимізм. А згодом сказав:
─ Андрюха, вона повернеться, от побачиш. Ти ж віриш в силу?Вона не підведе.
Вони просиділи разом ще кілька годин. Потім Женя одягався, а Андрій викликав йому таксі. Іще хвилин з 15 стояли біля під’їзду , облиті місячним сяйвом, обіймалися, плескали один одного по спині, аж поки таксі не повезло Женю по вказаній адресі. Андрій ще постояв трохи, і тоді, коли почав шукати ключі, за його спиною з'явилося яскраве сяйво. Він обернувся і побачив силует, який наближався до нього. Андрій довго не міг розгледіти обличчя, а коли розгледів - оторопів:
─ Аня! Аня, це ти?
─ Ну звісно я. А ти що мене не чекав?
─ Звичайно чекав. Де ж ти була так довго?
─ Подорожувала… На потязі. Ну що ти застиг? Це справді я! Ходімо додому, я все розповім!
─ Зачекай, зачекай. ─ раптом схаменувся Андрій. ─ Я все зрозумів. Це сон, так? І зараз я прокинуся один, у своєму ліжку!
Він примружив очі й щосили вщипнув себе за руку, а коли розплющив... Побачив Анну перед собою, правда вже без яскравого сяйва. Невідомо звідки воно й взялося - чи від фар автомобіля, чи від місяця. Андрій невпевнено торкнувся її руки, а вона розсміялася, і , здавалося, всі зорі знову сміялися разом з нею.
То може в світі дійсно таки існує якась невидима сила, що зводить людей разом і змушує зорі сміятися...?
ID:
652997
Рубрика: Проза
дата надходження: 20.03.2016 13:42:31
© дата внесення змiн: 20.03.2016 14:08:25
автор: Вікторія Іщук
Вкажіть причину вашої скарги
|
