Я надіюсь, що всі залізничні полотна,
Які її крали від мене,
Що всі ті слова, які були солодші меду,
Що всі її сни, про які я їй все пояснив
Не дадуть їй померти хоча б до кінця весни.
Я надіюсь, що всі меморандуми і петиції,
Всі, кого вона любить, хто насправді є голими й ницими,
Всі її забобони, прокльони, листи, пропозиції,
Всі зів’ялі на ранок квіти
Все ж дадуть їй дожити до літа.
Я надіюсь, що згадки, які залишились про мене,
Будуть спомином дійсним і спомином дійсно шаленим.
Я надіюсь, що все, у чому бували ми
Дасть їй вижити хоч до зими.
Я надіюсь, що небо, в яке вона так голосить
Коли рве свої жили, одяг, книжки і волосся
(Хоч нікого й не кличе і нікого давно не просить)
Дасть їй сил пережити осінь.