У двадцять років ти був худим білявим хлопчиною,
І тобі за це прощалася графоманія,
Ти мав посмішку, що на сонці переливалася,
І за це тебе друкували в усіх часописах.
Одного разу, коли літературні вечорниці остаточно винесли мені мозок,
Я запропонувала тобі прогулятися берегом тієї річки,
В якій, за словами Ліни Костенко, не христили киян.
Але раптом твоя посмішка припинила переливатися,
Ти сказав, що зовсім не знаєш міста,
В якому тече ця річка,
Страшенно боїшся води від самого зачаття,
І взагалі, волів би прогулятися з Костиком.
Життя іде, як писала, знову-таки, Ліна світ Василівна,
І все без... цього самого... забула (хто схоче — перечитає).
Життя іде,
Костики витісняють дівчат,
Графомайстри виживають поетів,
І тільки ти змінив XS на XXL,
Але дієслівні рими пробачаються тобі за давньою звичкою.
А щодо прогулянок уздовж Борисфена —
То я б мала заявити,
Шо нескАзане лишилось несказАнним,
Але це теж не моє,
А все тієї самої Костенко.
Щастить же людині —
Прожила 80 з гаком,
Але її ніколи не зраджували з Костиком
худі біляві графомани, що й досі мають перлинну посмішку.
