Життя час від часу підносить несподівані красиві подарунки, особливо тоді, коли, здається, дуже міцно засмоктало болото суєтних буднів і немає ніякоі перспективи вибратися з нього і влаштувати свято душі.
У мене не було вибору. Я змушена була це зробити. Уявіть собі: я змушена була йти туди, куди сама полетіла б без вагань. Життя змусило мене піти на побачення з музикою Астора П'яццоли.
Звісно, я могла хоч щодня його слухати. Але суєта має властивість зменшувати коло бажань до мінімуму, і часто життєвонеобхідні речі стають забутими. І лиш тоді, коли сірість починає вбивати, кидаєшся шукати краплі живої води.
Я сиділа в оббитому бордовим оксамитом кріслі філармонійноі зали, доки не зазвучала музика. Потім, як тільки я прикрила очі хтось непомітно для всіх провів мене до окремої кімнати, де ми опинилися наодинці.
Це був він, Астор П'яццола!
І що то була за насолода бути з ним!
Він розповідав мені про своє життя, сповнене болю, печалі, розповідав про неповторну красу аргентинської природи в різні пори року, про вечірній і нічний Буенос-Айрес, про себе, малого бешкетника... Він торкався мене , і я починала звучати! У мені знайшлися для нього і струни, і клавіші, і кастаньєти, і барабанчики, і його улюблений бандонеон! І він грав своє танго в мені, а я вся була його танго! Я була його...
По закінченню несамовито-красивого "Лібер-танго", під шум аплодисментів Маестро непомітно для всіх повернув мене до концертноі зали і зник. Але я все звучала його бентежним, піднесеним смутком, дитячою грайливістю і безмежною любов'ю до музики, до життя, зрештою, до цієї дивовижно теплої квітучої, духмяної весни!
І як же я люблю такі несподівані безцінні дарунки!
Лиш не знаю, кому дякувати.
Дякую за відгук! 
