Найкращі йдуть найпершими,
Говорять так завжди.
Найталановитіші, довершені;
Ті, хто, здавалось, тільки і жили...
І так світили іншим своїм полум'ям,
Що, навіть горячи, не обпікали, а гріли долоні їм.
Що сяяли, незважаючи на сірість хмар навколишніх,
У них, здавалось, вигравала вічна молодість...
І ще вони творили наземні небеса.
Душа, неначе, зіткана з геніальної матерії!
Найпершими пішли, за ними плаче вся краса,
За ними плачуть всі життєві прерії.
Вони й на сцену завжди рвались першими
Під шквал із оплесків поміж рядів.
І дійсно жили там, доки інші марафетяться –
Феніксам не потрібний грим орлів…
Життя театром можна називати,
От тільки сцена місце не для кожного.
Комусь судилось все життя аплодувати,
Щоб інші поклонились та пішли, коли в залі всі стривожено
Затамувавши подих, крикнули: «На біс!»,-
Провівши поглядом артиста.
А він пішов, тепер у залу очі повні сліз,
Бо з ним пішла епоха, гра, життя і правда чиста!
Таланти йдуть, найкращі люди.
І їх уже не викличеш «на біс».
Як шкода... Та як завжди було то так воно і буде-
Усі зустрінуться за межами куліс!
Це шедевр!
