|
-Може, кави?-....
Неочікувано, але, обернувшись я побачила шефа. Дмитрович стояв прямо переді мною в синіх джинсах і сорочці в волошково-чорну клітинку.
-Добрий ранок! Повторюю питання, може, кави? - неквапливо спромігся на питання він, доки я замріяна та заплакана оговтувалась від здивування.
-Добрий...А що Ви тут робите?
-Хотів переконатись, що Слава все ж таки вилетіла.Що все добре. Але ранкові затори не дали мені опинитись тут вчасно. Як я розумію, я не встиг?
-Так, все гаразд. Вона полетіла. Нічого, здається, не забула. Так що Вам не варто було так перейматись.
-ТИ чого така знервована? Може, все ж таки кави? Давай. Не відмовляйся. А перейматись за своїх підлеглих - моя робота. Ось зараз точно треба потурбуватись, щоб із тобою було все ок. Так що давай вип'ємо кави і потім на роботу.
-Добре. Дякую.
І ми попрямували до невеликого, але затишного кафетерію. 2 чашки еспрессо трохи підбадьорили моральний і фізичний стан. Сиділи ми мовчки. Бо бодай вичавити слово із себе мені було аж занадто тяжко. Раптово на мене нахлинули всі можливі і неможливі почуття. Здавалось, я проживала той далекий день по крупинкам. Секунда за секундою в голові виринали, ніби діафільми минулого. Я бачила, як стоячи тут недалеко посеред довжелезного коридору, напроти кольорового табло, ми говорили востаннє. Тоді, насправді, ми ще вірили, що це все не на довго. Тоді, ми ще не прощались, а казали: " ДО побачення!" Наївні. Але закохані. А зараз цей гамірливий коридор нагадував мені про той день...
-Аліс, ти взагалі тут? - справедливо поцікавився бос.
-Так, пробачте, щось задумалась на хвильку. Ви щось хотіли?
-Ні. Просто не розумію, чому ти така? Це ж не надовго. Скоро ви зустрінетесь...
-Що? Зустрінемось?
-Ну, так, зі Славою. Вона ж всього на 3 тижні. Ти й не встигнеш помітити, як вона знову буде поруч.
-А, так. Не звертайте уваги... То я про своє, дівоче.
-Ой, хто Вас, дівчат, може зрозуміти. Так, все, збирайся із думками. Поїхали на роботу.
-Може, мені краще на таксі?
-Що ще за примхи? Не вигадуй.
І ми покрокували до паркінгу. Далі все банально. Машина. Дорога. Пейзажі за вікном були дещо хаотичні. То жіночки продавали всілякий крам. То були різні поля. То різні готелі. То лісові зони. Але посеред всього цього, сидячі там, в машині із шефом, під легку музику та рівненьку дорогу, я все-одно відчувала себе такою ж одинокою і непотрібною, як надпис "Дякуємо за чисті узбіччя!" посеред океану із сміття довкола. Але, напевне, організм дав певний збій. Як машина, яка перегрілась. І я просто вимкнулась. Заснула. Поринула у світ мрій і дрімоти.
ID:
658244
Рубрика: Проза
дата надходження: 09.04.2016 01:13:55
© дата внесення змiн: 09.04.2016 01:13:55
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
