Кожен рік стараюся вибиратися в прощу, до святих місць. Цього разу
побувала у Фатімі, де моїй душі завжди спокійно і затишно, і де 13 травня
1917року відбулося об’явлення Пресвятої Богородиці трьом маленьким
діткам. Матінка довірила їм великі пророцтва, що ввійшли в історію як
« Три таємниці Фатіми». Зрештою, про все це ви зможете прочитати,
при бажанні. Я ж розповім про інше.
Дорогу до Фатіми і назад ми долали в добре запакованім автобусі,
на 60 місць. Моє – коло вікна і «на колесі», що спричинило незручності
для ніг – через додаткові металеві кріплення. Та все пусте: труднощі в
прощі – явище нормальне. Зате Господь винагородив мене в іншому –
цікавим сусідством.
Річ у тім, що до Фатіми ми їхали вночі, отож я не розгледіла своїх сусідів.
Лише на зворотній дорозі познайомилася з двома сонечками, котрі сиділи
переді мною на своїх оплачених місцях, як справжні дорослі.
Дівчатка – сестрички, народилися вже в чужині: семирічна Ана-Марія –
зачаровувала своєю беззубою посмішкою, трирічна Діана, з золотими
кучериками і великими синіми очима – з цікавістю розглядала всіх.
Кожна з дівчаток займала своє місце, часом міняючись. Ана- Марія,
наприклад, полюбляла сидіти біля вікна. На правах старшої сестри
вона повчала маленьку в тім, як потрібно себе поводити і не плакати.
Дівчатка на рівні з дорослими чекали на перерву – після кожного
чотиригодинного переїзду. Батьків не турбували, не кричали, їсти
не просили, не хникали...
Їхні голівки, схожі на великі кульбабки, виглядали по обидва боки
сидіння. Коли маленьким набридав процес сидячої екзекуції , вони
вставали на повен зріст і дарували нам радість спілкування.
Чемні маленькі україночки – в чужому світі... Вже в своєму дитячому віці
вони багато знають. Дівчатка знають про Господа і Матінку Божу. Вміють
молитися. Знають як себе поводити в різних місцях.
Старша, як видно, давно вже за няньку – мамина помічниця.
В автобусі до дітей ставились як до дорослих: ніхто з ними
не сюсюкався, таблетів з мультиками не пропонував…
І коли для нас, паломників, включили фільм про життя Ісуса Христа,
з доволі гучним супроводом і надзвичайно важкий – в емоційному плані,
мої нові колежанки невідривно слідкували за подіями на моніторі…
Я була захваті від тих малолітніх паломниць, від їхніх батьків, дідуся.
Молодці, що зуміли, далеко від рідної землі, у важких умовах, зберегти
своє: виховувати діточок в кращих українських традиціях, в повазі і любові
до рідного Краю, української мови, великій любові до Господа.
Дівчатка чудово володіють українською, зовсім без акценту – відчувається
велика праця батьків, адже в школі та довкіллі в них – чужа мова, що,
за іронією долі, також стала рідною…
У наших гарненьких сестричок любляча і надзвичайно жіночна матуся.
Дивлячись на неї, впевнена, на сто відсотків, що її дівчатка виростуть
справжніми жінками, господинями та українськими берегинями,
нехай і в чужому краї…
Ось такі молоді покоління справжніх, люблячих дітей неньки-України –
в чужині. Не втрачаймо їх!..
(15квітня 2016)
(с) Валентина Гуменюк
Хороша і мудра розповідь, Валю Ми в чужому Краю і коли бачу дітей, які народилися тут, але батьківська наука та традиції у них українські - радію за кожну дитину.
палома відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Прочитала Вашу розповідь і душу огорнув біль, котрий заглушив радість за ці маленькі українські створіннячка: чому вони зростають на чужій землі? Чом по всім світу розбрелися України діти?
А написано гарно.
палома відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00