Зустрілись ми неждано і негадано –
Спіткнулися очима серед міста.
Миттєві одне одного розглядини –
І враз дихнуло вітром із дитинства.
Невже – Микола?!
Височенний! Радісний!
Завидний чуб!
А був таким незграбним,
Мов каченя, яке придумав Андерсен.
Тепер же – красень! Може, навіть звабник.
«Ну, здравствуй, первая любовь далекая!
Жива! О, как для счастья надо мало!
Я бегал за тобой, а ты – жестокая,
Неужто ничего не замечала?!
А помнишь…» - виринали із минулості
Напівдитячі витівки, пригоди.
Текла в розмову річка наша мулиста
І дині вигрівались на городі
І ще, і ще… І знов та несподіванка,
Що ось була любові первоцвітом,
Як вишита сорочка ненадівана,
Збережена. І навіть може гріти…
Та не мене. Щось холодило в гомоні.
Здалось би – юність завітала в гості
І ніби жарти сиплються зі споминів.
Чого ж мені всміхатися не просто?
Мабуть, говірка нинішня Миколина
Звучала і не рідно, і не чисто.
Чужі слова нагонили оскомину
І не лягли на музику дитинства.
