Частина 1
Жнива Чорнобиля
... І засурмив третій Ангел, і велика зоря спала з неба,
палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на
водні джерела.
А ймення зорі тій Полин. І стала третина води, як полин,
і багато з людей повмирали з води, бо згіркла вона...
Об’явлення св. Івана Богослова. Глава 8, вірші 10, 11.
Колись, недавно чи давно,
Яка різниця, все одно,
А, головне, було – не нині,
У славній неньці Україні,
Коли весна якраз буяла,
Мов наречена, розквітала.
Сади, мов той едемський рай,
Який же наш чарівний край!
А землі в нас які чудові!
Хвала і солов’їній мові,
І людям до землі уклін
За те, що не встають з колін,
Перебуваючи в молитві
За волю, кров пролиту в битві,
За всі ті іспити роками,
Які вже обросли віками,
За сльози всі, яких вже море,
Та серед іншого є горе,
Яке і зараз проростає,
Нема-нема та й нагадає…
Вернімось до початку слова,
Коли велась за весну мова,
Отож весни була пора.
Дорослі люди, дітвора,
Увесь тваринний дикий світ,
Худоби свійської всяк рід
І навіть комашине царство,
Усе, без виключення панство,
У світлій, радісній годині
Усі були, та у частині
Країни нашої, на жаль,
Чекала скорботи печаль…
Та всі, як завжди, проживали,
Росли, кохали, працювали
І не підозрювали геть,
Що десь в дорозі клига смерть.
Коли один із днів минув,
Народ, днем стомлений, заснув
І міцно спав, і сни дивився,
І ось один, мов жах приснився,
А після нього знову жах,
Та не вві сні, а на очах
Кінець мов світу розпочався –
Реактор рвався, рвався, рвався,
Земля тремтіла від рвання,
Було вже всім не до спання.
Усе живе: і люд, і звірі –
Налякані були без міри.
Маля у матері питає:
– Матусю, хто наш дім хитає?
А мати каже: «Тихо, синку,
Не бійся, а лягай на спинку.
Це землетрус, синок, мине.
Я біля тебе, чув мене?
Тебе не чепить злий бабай,
Спи, любий, очки закривай...»
Так обірвала спокій ночі –
Чорнобильська біда пророча…
Що мало бути, так і сталось,
І саме так, як написалось
В святому Божому письмі,
Але ж усі були в пітьмі,
Не думали і знать не знали,
Як страх напав – не зволікали,
Молились, бо були в біді:
Старі, середні й молоді…
Усі, хто міг, благали Бога,
Щоб відійшла печаль-тривога,
Але натомість ця печаль
Дивилась у майбутнє, в даль.
Коли ж нічна минула варта,
Збагнуть усім, що це не жарти,
Ще не судилось, але згодом
Все ж облетіла вість народом.
Та новина була сумна,
Лиш розпач сіяла вона.
І люд увесь заметушився,
До того ж знову слух точився,
Що все своє нажите й хати
Всім доведеться покидати
І обмінять на чужину.
Хоч маєм землю ми одну,
Країну маєм теж єдину,
Та має кожний батьківщину
Свою, там, де гніздо родини,
Коріння пущене в глибини…
Та не завжди панує спокій,
Бо світ, на жаль, не однобокий,
Крім світла, є і темний бік,
Таким і видався той рік,
Який залишить слід на роки...
Ось правда вся, а в ній – пророки.
І покидали люди землі,
І Прип’ять-місто, і прилеглі
Ті села, поряд що були,
Та покидать не всі могли,
Бо, крім речей, ще є худоба,
Хоч прирікать себе до гроба,
Та усвідомлював це люд,
Тому лишався дехто тут.
Найвідчайдушніші лишались,
Всі ж інші евакуювались.
Десятки тисяч і десятки
В сльозах кидали свої хатки,
В руках тримаючи ікони,
У путь з відчуженої зони,
З радіоактивної біди
Всі відправлялись хто куди.
Деінде долі ще шукати,
Де необжите – обживати.
І за буквально кілька днів
Край небезпечний спорожнів.
Земля, яка життям раділа,
За мить коротку овдовіла
І бур’яном все поросло…
Нема життя, життя – було…
І дітки бігали-гуляли,
Дорослі жили-працювали,
Життя кипіло, та ось зара
Те місто Прип’ять, мов примара,
І замість люду там гуляє
Хіба, що дикий звір блукає,
Та вітер завива в оселі
Пустій – мотиви невеселі…
Та попри все у селах, в зоні,
В радіаційному полоні,
Все ж жевріє життя людини,
Тварин, але не без причини –
Такий вже хрест вони прийняли…
Та ті, які ліквідували
Реактор зла, сказать я мушу,
Всі до одного в жертву душу
Віддали – за нове, за тих,
Хто пам’ятатиме про них,
Хто не забуде їхню справу,
Коли вони в оту отраву,
У смертну пащу і свідомо
Влізали, – думали про дому,
Про рідних, про ще те життя…
Та не було їм вороття.
Не відпустила смертна лава –
Хвала і честь героям!Слава!
І матерям уклін додолу
За виховну життєву школу,
Яку дали своїм синам!
Хвала і слава, рідні, вам!
Та як би не були даремні
Всі жертви в ті години темні,
На жаль, з торбиною, бліда,
Ходила землями біда…
І сіяла зерно отрути,
І дозволять собі забути,
Десь пропустить, не кинуть десь,
«Та» не могла, запас свій весь
Вона старанно висівала,
Все кинула, не приховала,
Не залишила і зерна.
І повернулася вона
В пекельний дім, у смертне жерло,
Звідкіль взялась, звідкіль поперло,
Вітрами звідкіля несло
На всяке місто, на село,
На води, на поля й ліси,
На довгі скорбнії часи…
Посіви сходить не барились,
Зійшли, зросли, заколосились,
А урожай, що й не сказати, –
Встигай лиш тільки пожинати.
І прибирала чорна сила,
Але не жала, а косила
І косить… До сих пір жнива,
Допоки є душа жива
Приречена до смертних мук, –
Не випустить коси із рук!
Як не скалічить, то покосить.
Хоч горя через край… Вже досить!
Та тітка чорна не зважає,
Ретельно лан свій прибирає,
Скорботу в сховище кладе
І далі по полях іде.
І нищить, нищить всяке тіло,
Хоч молоде, хоч не поспіло,
Та їй, холодній, все одно,
Усіх до ями, всіх на дно.
Ох, розгулялася чума!
Тут є людина – тут нема.
Чи то дорослий, чи дитина,
То рак – злоякісна пухлина,
То знов хвороба, знов якась…
Коли ж Бог милість свою дасть?
Коли ж нарешті Україну
Він обійме, як ту дитину,
І витре сльози за віки?
Коли ж від Божої руки
Приймуть належне злії сили –
Які гноблять її, гнобили,
Які не дбали і не дбають,
Які на шмаття роздирають
Країну змучену мою?
На милість, Боже, на твою
Народ Вкраїни уповає,
Лиш твóя сила зло здолає
І зцілить рани на землі,
Які з роками не малі…
Допоможи, Ісусе, прошу!
Зніми важку з країни ношу.
Благослови, помилуй нас,
Лиш ти один наш вірний Спас!
Серпень 2012 р.
Сльози України. Частина 2
Криза
Аж із Заходу до Сходу,
Із в’язниці на свободу
Криза вирвалась страшна.
По землі, немов чума та,
Завітала в кожну хату...
Ну і, звісно, що вона
Не могла минуть країну,
Нашу неньку Україну,
Хоч без неї тут хрестись.
Руху в краще ані кроку,
Гірший кожний рік від року,
Та ще й знов «сюрприз» якийсь.
Можновладці у тривозі,
Наче звір той у облозі,
Панікують, голосять:
Звідкіля взялося лихо?
Ми тут крали мирно й тихо,
Ну, а з кризи – що нам взять?
Звісно, – це біда для влади.
Ви подумайте, як гади
Постраждають в ці часи,
Бо мільярдів повтрачати
Зайвих кілька – це не жарти,
Не шматок це ковбаси.
Що й казати, – у державі,
В кого більше прав, – той правий,
А пригнічений народ –
Почекає, не до нього,
Ще хапнуть он скільки всього,
Досить і своїх «турбот».
Так, турбуються завзято,
В лапах, як мільярд – то свято,
Коли два – то знов джек пот!
Лізуть з бійками, сердито,
Мов ті свині, до корита,
Тільки, щоб напхати рот.
І жеруть, їм мало й мало,
Бо не все, напевно, вкрали,
Хоч вже мають весь набір.
Все, що злодію потрібно, –
В них вже є, щоб жить безбідно.
Та вони не знають мір!
Хатка є, що аж до неба!
Гвинтокрилик також треба?
Без проблем, хай буде так.
Ще з десяток іномарок
Лиш крутіших – у подарок.
Що завадять? Аж ніяк!
А без яхти, як бувати?
Як без неї кайфувати?
Саму кращу – на ставок!
І на свій, а можна й річку,
Пишногруду ще Марічку
І в додаток ще млинок...
Україну – рідну матір,
Всю порвали вже на шмаття,
Кожний ухопив «своє»:
Хто поля, а хто заводи,
Хто ліси, хто добрі води...
А народ горілку п’є.
Що лишається робити,
Як нема роботи? – Пити,
Не від доброго життя...
Як не було б зла у владі,
То і люди були б раді,
А тепер люд, як сміття,
Хто як може виживає,
За кордон хтось виїжджає,
А комусь – вже тут війна.
Хоч земля – така багата!
Всім була б і праця, й плата…
Та занедбана вона.
Корінець країни – села,
Доля нині не весела,
Занепало те село.
Всі колгоспи, які днями
План давали, – бур’янами
Заросли, як не було.
Загалом, як подивитись,
Як же можна з цим змиритись?!
Як не глянь – повсіль бардак!
Вся країна, мов та звалка,
Аж до сліз рідненьку жалко,
Як тут вдіяти, ну як?!
Лиш згадаєш мимоволі,
Як діди наші на полі
У боях за рідний край
Віддавали душу й тіло,
За майбутнє мужньо, сміло,
Щоб життя було, як рай!
Та натомість раю зара
Лиш похмура чорна хмара.
А розвидниться коли?
Того люд простий не знає,
Він лише ярмо тягає,
Як ті змучені воли.
А вони ще нас лякають
Кризою… Хіба не знають,
Що вона у нас давно?
Оселилась і керує,
Рік за роком все руйнує,
І смердить, як те лайно.
Нема спасу, яке гидке,
І все знищує – так швидко,
Ну неначе сарана...
Чи не знає вся громада,
Що ця криза – наша влада?
Знає, що лише вона!
Довела до зубожіння,
Нахилила на коліна
Український весь народ.
Та не знає, що від Бога
Їй гряде така тривога,
Буде вже не до «турбот»...
Липень 2009 р.
Сльози України. Частина 3
Мовний бар’єр
По всіх містах, містечках, селах
Така похмура, не весела,
Хоч не чужа, та не своя
Ходила Українська мова,
Красива вродою, чудова,
Дзвінка, мов пісня солов’я.
Ходила, долі все шукала,
Та не знайшла, додолу впала
І гірко плакала вона,
Бо відвернулись злії люди
І зрадили її повсюди,
Вона, як сирота, – одна.
В своїй країні, як в неволі,
Не всякий навіть учень в школі
До неї хилиться в цей час,
А хто на бік її пристане,
Той мало ворогом не стане,
До того ж з купою образ.
Її соромляться, бридливо
Від неї люд біжить на диво,
Як ніби прокажена та.
Сміються з неї і глузують,
Плюють в обличчя і не чують,
Що це є – мова золота.
Не чують, бо давно заклало
Не тільки вуха, того мало,
Серця вже їхні теж глухі,
А очі в них давно незрячі,
Ідуть, як ті сліпці бродячі,
І прямо в прірву – за гріхи.
Хіба соромились, не чули
Великі люди, які бýли,
Чи відвертались? Навпаки!
Вони оспівували мову,
Вкладали душу в кожне слово,
Свій слід лишили на віки:
Іван Франко, славетна жінка –
Велика Леся Українка,
Кобзар-Шевченко наш Тарас...
І це лиш декілька із злитків
З небагатьох і ми є свідки,
Це мови – золотий запас.
І варто буде нам згадати
Ще тих, хто легко міг вмирати,
За волю хто життя поклав…
За Україну – рідну неньку
У дикім полі козаченько,
Як вірний син, – на смерть стояв:
Легенда Байда – батько Січі,
Хмельницький-гетьман смерті в вічі
Не раз в боях впритул дививсь,
А з ним Богун, Сірко не зламний,
Та й Сагайдачний – гетьман славний…
Увесь цей рід кровлею вмивсь.
Вмивались ще не раз козáки,
Залізняка хоч гайдамаки
За волю, мов звершали дань.
Своє життя свідомо в жертву
За змучену країну вперто,
На вірну смерть йшли без вагань.
А як дозволити забути
Жертовнії січневі Крути,
Відважну купку юнаків,
Які сердець не шкодували
За незалежність і тримали
Численний тиск більшовиків.
Чи взять Бандеру – також сильно
За Україну бився вільну
І Чорновіл, пан В’ячеслав...
Звичайно – це не всі герої
Були, а нині у покої,
З них кожний мову прославляв.
Були часи, були герої,
А зараз лиш одні ізгої,
Свої серед чужих лишень.
Теперішні часи тривожні,
Плюють згори пани вельможні
На всіх і все, окрім кишень,
То що казать за люд простий,
Коли для влади золотий
«Язик» сусіда ближче свого.
А, як відомо, кожний знає –
Рибина завжди загниває
Лиш з голови, спитай в будь-кого.
Тому в країні і бардак,
Тому і чути «что» і «как»,
А рідній мові місця – зась.
Немов в країні йде війна,
Мов окупована вона –
Це, як та пошесть, як напасть.
В усякім місці: чи в кав’ярні,
Чи в магазині, чи в лікарні,
Чи у маршрутному таксі...
Чомусь так дивно реагують,
Як українську мову чують,
Причому люди майже всі.
І відчуття таке буває,
Що я в країні проживаю
Не в себе, а на чужині.
Хіба є краще «чтокать», «какать»,
Ніж українською балакать
В своїй країні? Звісно, ні!
Хіба німецьку мову хають
В своїй країні, чи втікають
Від неї стрімголов у світ?!
Її цінують, поважають,
Охоче нею розмовляють
З давніх-давен, із роду в рід.
Чи взять хоча б саму Росію –
Хто українську мову сіє,
Хто розмовляє нею там?
Вона нікому не потрібна,
Тому, що ближче мова рідна,
А українська – ні на грам.
На те є їхнє повне право,
Бо мова їхньої держави
Також в ціні. А що у нас?
У нас у славній Україні,
Немов країна у країні,
Немов російськомовний сказ.
Та схаменіться, люди, годі!
Ну де, скажіть, в якій природі
Таке безбожне право є?
Недарма ж кажуть: «Земля мила
Лиш там, де мати народила».
То хто ж на землю цю плює?
Якщо на землю вам плювати
І без бажання подолати
Вам мови рідної бар’єр,
То забирайтесь до сусіда,
Там ваша мова і Феміда,
Там вам всім місця вдосталь є.
А тут вам нічого робити,
Хіба що каятись, молити
Ісуса Господа. І всіх
Вас чи простить він? Хто там знає,
Бо зради Він не пробачає,
Тож може покарать за гріх.
Листопад 2012 р.
Сльози України. Частина 4
Свої загарбники
Господи, Ісусе, Боже!
Хто забуть минуле може,
Хто із пам’яті зітре,
Ті страждання, біль і муки?
До небес в молитві руки
України, і вкотре?
Скільки ж неньці вже уроків
Випадало з різних боків,
Наче зграя тих вовків,
Ще й голодних, – її рвала,
Та вона все повставала
Вік за віком, і віків
Наросло з Говерлу-гору.
Стільки ж випало і горя,
Тож і сліз було за край.
Хай загарбники-чужинці
Лізли, мов воша по спинці,
А сьогодні – знов вставай?!
Проти кого? Сміх сказати –
Б’ють свої вже супостати,
Так, загарбники свої!
Хоч своїми їх назвати –
Це себе не поважати,
Уподобитись змії.
Тій, яка давно пригрілась
І, зростивши, причаїлась,
Свій очікувала час.
А як планам дала раду,
Влізла хитрістю у владу
І давити стала нас.
З середини стала бити,
Люд вже змучений гнобити,
Руйнувати надбання,
Те, що ми віками мали,
Зберігали, шанували,
Ну, а тут якась свиня
Чи змія, яка різниця,
Хоч підступна та лисиця
Беззаконня це творя!
Лицемірить, роль все грає
І брехливо обіцяє
В черговий раз говоря:
Буде вам і ситно й тепло…
А натомість – життя пекло,
Правди годі і шукать.
Справедливість також ділась,
Добре ж ця змія пригрілась.
А країна як? Плювать!
Сіють розбрат у народі,
Нищать мову, бо не в моді,
Язики ж у них свої.
З безробіттям, що й казати,
Люд кидає свої хати
І летить в чужі краї.
Хто лишився – жебракує,
Не живе, а так, існує,
Не існує, так, снує.
Люд, мов сирота, не краще,
Кинутий напризволяще,
Влада ж дума про своє.
Треба вкрасти, що не вкрали,
Що до рук ще не прибрали –
Прибирають. Ну а люд?
Люд простий для них – худоба,
Виживе, а ні – до гроба,
Що їм люд, коли їм тут
Місія лише єдина,
Як країна вся загине,
Значить бажане збулось.
Тож вони час не втрачають,
Все руйнують, все ламають,
Не залишилося б щось.
Я дивуюсь, як же можна
Керувати так безбожно,
Зневажаючи свій дім?!
В ньому жить і в ньому срати?
За таке тра так карати,
Щоб не було місця їм!
Посадить їх всіх в ракету
І відправить на планету,
Якнайдалі від землі…
Може, там-таки прозріють
І нарешті зрозуміють
Свої вчинки й дії злі...
Господи, Ісусе, Боже!
Хто крім тебе допоможе
Україні? Хто звільнить
Від страждань її, від болю,
Хто покращить її долю,
Від біди хто захистить?
Тож прошу, Господь, благаю,
Всю загарбницьку цю зграю
Ти візьми до своїх рук,
Прибери, як злі пухлини,
З тіла неньки України
І позбав її від мук,
Бо вже бідна натерпілась,
Не злічити скільки вмилась
Слізьми, за усі віки.
Хай тоді чужа навала
За всі боки її рвала,
А тепер свої вовки
Рвуть без міри і без страху,
Волю в клітку, мов ту птаху
Запроторюють, гноблять.
Душу неньки України,
Мови – поклик солов’їний –
Докладають сил віднять.
Вороги й христопродавці –
Всі в диявола на ставці!
Без затримок платить «бос».
Та ось близько справжня плата –
І вся нечисть ця рогата
Вже отримає всерйоз.
Та навряд чи ця зарплата
Принесе їм звичне свято,
Бо занадто там пече.
Разом з «босом» будуть грітись
І не буде де їм дітись,
З пекла нечисть не втече.
Змилуйся, мій Духу Святий,
Дай Вкраїні розквітати,
Від загарбних лап звільни.
Хай нарешті люди бідні
Не відчують біль і злидні,
І щоб не було війни…
Серпень 2012 р.
ID:
660254
Рубрика: Поезія, Патріотичні вірші
дата надходження: 17.04.2016 19:59:01
© дата внесення змiн: 17.04.2016 19:59:01
автор: Олег Жердель
Вкажіть причину вашої скарги
|
