Зустрілись якось три сусіди –
Хохол, Москаль, за ними слідом
Ще приєднався брат Бульбаш.
І зав’язалась в них розмова
Потріпана, стара, не нова,
Дійшло до суперечки аж.
Москаль твердив, що він – правило
І пустить кожного на мило,
Хто буде проти нього йти.
– Та я вам, можна сказать, тато, –
Продовжував Москаль завзято. –
Такого й годі вам знайти.
Про вас, як про дітей я дбаю,
Натомість, що в подяку маю –
Велику дулю, чи не так?
– Так, так, Москалю, вірно мовиш, –
Хохол йому. – Дивись, бо зловиш.
Брехать, я бачу, ти мастак...
Він тато наш, ех, ти, байстрота!
Такого я ще анекдота
Не чув, оце так ти загнув!
Ви тільки гляньте, от собака,
В самого он вся гола срака,
Про себе, певно, ти забув,
Що лапті, бражка, балалайка,
Гармонь і аж до неба лайка –
Ось і усе твоє майно.
Наквасиш рило і співаєш,
А ні, на піч мерщій лягаєш,
А можеш, як свиня – в лайно.
І не рости там хоч трава,
Не до роботи, голова
Твоя важливішим занята.
Як є хильнуть – то день удався,
А клопіт зайвий нащо здався,
Коли є безкінечне свято.
– А ти святий, мов та ікона,
До тіла прикладати мона... –
Сердито промовляв Москаль.
– А бурячиху, хто ганяє?
Безбожно хто її ковтає?
Чи, може, я? Та ні, на жаль…
Ти бачу геть від рук відбився,
Давно з Москвою не сварився?
Чи ти не знаєш, хто вона?
Хто проти неї скаже слово –
«Сєкір башка», і все готово,
Вважай, що почалась війна...
– Москалю, годі, я – злякався, –
Хохол у відповідь сміявся. –
Послухай-но мене, сусід.
Я – не святий, горілку люблю,
Та нею я себе не гублю,
Ковтну і закушу як слід.
А закусити є немало:
Є і вареники, і сало,
І пампушки є з часником.
А ще які у нас борщі!
Це не кислючі твої щі –
Не порівняєш за смаком.
Своя ковбаска, струдлі пишні,
В яких чи мак, чи стиглі вишні...
Що – слинка котиться, сусід?
А ще сметанка є і рибка,
І хліба спеченого скибка...
Такий, приблизно, мій обід.
І щоб оце все поїдати,
Мені потрібно працювати
І кожний день, а то і ніч.
А в тебе ж є одна турбота –
Скоріше б чарочку до рота,
Хильнув – і вже поліз на піч.
Тож слухай далі, ти – правило,
Допоки ціле твоє рило,
Бо, бачу, просиш гарно ти.
Москва твоя – село велике.
Не заперечуй, трісне пика!
От, дійсно, краще не знайти
За Київ мій – могутній, древній,
Чи рівня він Москві-дєрєвні?
Якої не було чомусь,
Було болото лиш з жабами,
А в нас вже дзвони над церквами
Лунали. Ну, то хто татусь?
Ось ми про тебе дійсно дбали,
Мов ту дитину, годували,
І лиш найкраще йшло тобі.
Бульбаш не дасть мені збрехати –
Трусили гарно наші хати,
А ми лишались у біді.
Тоді все йшло в один казан,
Одна країна, ти – пахан.
Одна столиця СеРеСеР.
Тепер цей «Сер» на всіх не сере,
Та зло його все більше бéре,
Що він за мурами тепер.
Нема корита – землю риє,
На збитки газ нам перекриє...
Лютуєш? Так, Москалю? Так!
Та як вже ти там не цибаєш,
Народу мого не зламаєш
І не підкориш ти ніяк!
А ти чого мовчиш, Бульбаше?
Чи це не спільне лихо наше?
Чи це спіткало лиш мене?
– Ну, що сказать? – Бульбаш белькоче. –
Хтось, може, з вас пригод і хоче,
Мене ж пригода хай мине.
Ви двоє чубаєтесь часто,
Та я до цього не причасний,
Я – третій зайвий в цих боях,
Хоча з Хохлом цілком я згідний,
Москаль гнобив народ невільний,
Допоки у багно не встряг.
А зараз, як ведмідь, реве,
Неначе взяло за живе,
Бо втратив те, чого не мав...
Москаль дать здачі не барився,
З-під лоба грізно подивився
І роздратовано сказав:
– А, то це бунт на кораблі?
Ви ще занадто замалі,
Щоб проти мене воювати!
Таке почув я, просто шок!
Та я зітру вас в порошок!
Не лишу ні одної хати...
Чи, може, ви забули, хто я?
Яка у мене грізна зброя?
То нагадаю, як склероз.
Ракет у мене – під зав’язку,
Тож можу влаштувать вам казку,
Але сумну, до гірких сльоз...
Хохол погрози слухав, слухав,
Потилицю свою почухав
І відповів сусіду так:
– Ти геть, Москалю, з глузду з’їхав,
Тебе послухать – тільки втіха,
Ти й вірно є – Іван-дурак.
Хіба було вже крові мало,
Коли свої своїх вбивали,
Коли ішов на брата брат?!
І хоч ті злі часи минули,
Та люди того не забули,
А ти вертаєшся назад.
Ти б зав’язав, Москалю, пити,
Бо вже таке став городити,
Що ні в ворота і ні в тин...
Я раджу йти тобі проспатись,
Щоб міг тоді ти розібратись,
Хто з нас є батько, а хто син...
Та як на мене особисто,
То всі ми із одного тіста,
Не виключенням є і ти.
І чи тверезий ти, чи п’яний,
Ти пам’ятай, що ми – слов’яни,
Або по-іншому – брати.
П’ять копійок своїх вставив
І Бульбаш – таке добавив:
– Боже, всіх нас борони,
Щоб ніколи брат на брата
Не пішов, щоб кожна хата
Не побачила війни...
Тут вже і Москаль пом’якшав,
Трохи покурив, покашляв
І в півголоса сказав:
– Вибачте мені, сусіди,
Що сьогодні вас обідив,
Я сьогодні був не прав...
– Коли так – приємно чути,
Може, толк ще з тебе бути, –
Каже радісно Хохол.
– Нам всім треба в мирі жити,
А не свого брата бити,
Краще грати у футбол
І на полі воювати,
Та з м’ячем, а не стріляти...
Цього я бажаю всім.
Після цих слів два сусіди
Розійшлись, за ними слідом
І Бульбаш пішов в свій дім...
Липень 2009 р.
ID:
660351
Рубрика: Поезія,
дата надходження: 18.04.2016 08:25:59
© дата внесення змiн: 18.04.2016 08:25:59
автор: Олег Жердель
Вкажіть причину вашої скарги
|
