Почекай. Мені потрібно виговоритись. Ні, ти не можеш піти, ми не бачились кілька років. Ти не знаєш, скільки всього, я хотів тобі сказати. Я, бл#ть, любив тебе. Я любив тебе кілька років поспіль. І тепер ти от так зі мною? Ні, не йди, вибач, це просто нерви. Знаєш, не бачивши тебе, я думав, що мені легше. Думав відпустило. Зникло наче похмілля, залишивши неприємні наслідки. А тепер, побачивши тебе, я розумію, що обманював сам себе.
Ні, не тікай. Не йди знову! Залишся, постій. Мені потрібна ця розмова. Не кажи, що тобі потрібно йти. Так, я бачу, що тебе чекають, але я прошу виділити мені кілька хвилин. Ні, не тікай. Будь ласка не йди...
***
Темрява розсіялась, коли я відкрив очі. На моєму плечі була чиясь рука. Придивившись, я побачив лікаря
- Знову снилась? – запитав він.
- Ні – збрехав я – все пройшло.
Лікар, всміхнувся. Його рука тихо стиснула мені плече.
- Вона пішла – сказав він – півтора роки пройшло, як її не стало.
Я знав це. Я розумів це. Тільки от зі снами нічого зробити не вдавалось.
- Сьогодні снів не було – знов збрехав я – мені дійсно легше.
Лікар всміхнувся ще раз і пішов геть. Я знову заплющив очі. Я не міг вірити, що її немає. Я не хотів її відпускати.