|
Всі діти на цьому майданчику були схожими: у кольорових футболках, шапочках, капелюшках, на роликах, самокатах, велосипедах. Діти на розфарбованих каруселях, гірках, лабіринтах. Не треба запам’ятовувати їх імена. Хоча ось Марічка з кучерявими хвостиками. Там Ангелінка, Надійка і Мартуся. Дівчатка завжди разом. Навіть мрія в них одна на трьох: стати співачками. Поруч Василько хвалиться, що має новесенький м’яч.
А цього хлопчика впізнати одразу. Заклопотаний різними справами, Ілля завжди гуляє у дворі.
Олена приходила з дочкою Катрусею.
- Ілля, що таке несеш? – запитала якось, побачивши його.
- Коробки з магазину.
- Цікаво – мовила вона, – А навіщо тобі ті коробки?
- Я скажу вам. Хочу зробити замок.
- Замок? Можна поглянути, що з цього вийде?
- Неодмінно! Ходімо зі мною, – запросив хлопчик.
Поруч з майданчиком Олена з Катрусею дивилися як Ілля мудрував з картоном. Насамкінець вийшло щось справді схоже на паперовий замок. Побавився в ньому з пів години, а потім швидко знайшов інші справи.
Одного разу йшов з двома великими і повними торбинами.
- Запитайте мене, що несу, –усміхався здалеку.
- І що це за пакунки? – поцікавилась Олена.
- Тепленький одяг, на зиму згодиться. Добрі люди передали.
Отак, щораз здибаючись, говорили про життя. Ілля ніколи не виглядав сумним. Але кожного разу заглядав у чужу торбинку, щоб дізнатися, чи може там бути щось смачненьке.
- Таке враження, що ти завжди голодний, – дивувалася Олена.
- То не враження! Я завжди голодний.
Вряди-годи хлопець ходив у школу. Одного разу приніс свій щоденник. Справжнісінький, учнівський, з двома почерками: його і вчительки. Червоні й сині кольори. Олена із захопленням перегортала кожну сторінку. Коли вчилася, то мала хороші оцінки, а тут така оригінальність.
- У школі стільки речей, які щодня можна порушити? – запитала з подивом.
- Не щодня.
- А чому рябить нотатками?
- Це бонуси, – жартував Ілля, – Виходить якось так.
- А гарна оцінка з музики – також бонус?
- О, цю красунечку отримав за виступ на святі, – й на цьому слові взявся за спів, який не привернув уваги лише байдужого.
У суботній ранок Олена несла пакети з фруктами. В одному були круглі персики, в іншому – смородина, малина і чорниця. На стежці стояв усміхнений Ілля.
- Маєте щось смачненьке? – питав, супроводжуючи її.
- Маю.
Отримавши гостинця, розповідав, що вчора був дощ, а він у новому комбінезоні ловив корабликів з листя.
В той день Олена з Катрусею вийшли зраненька і лише зараз поверталися додому.
- Пані Олено – кликав Ілля, чекаючи на лавці біля будинку, – Я щось маю, – витягнув з торбинки хліб, – Хочете?
- Хочу.
- Це пані Дарія дала за те, що викинув її сміття.
Ілля відірвав кожному по шматочку. Смакуючи разом з дітьми, Олена подумала, що ніколи звичайний буханець хліба не був таким солодким.
- От бачите, і я вас почастував. Коли виросту, напечу стільки хліба, що ніхто не буде голодним!
Попрощалися, бо зовсім стемніло. Олені наснився сон. Хтось порається біля печі. Складає туди різні формочки. І квадратні, і прямокутні, і круглі. Крізь сон добирався духмяний аромат. Придивлялася, хто той пекар. І раптом він простягнув їй маленьку рум'яну скибочку. Тягнулася до неї ледь-ледь. Побачила хлопця. Він усміхався, як щодня…
ID:
666334
Рубрика: Проза
дата надходження: 16.05.2016 19:34:44
© дата внесення змiн: 20.05.2016 05:35:51
автор: Іванна Литвинець
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую, п. Леоніде. Хотілось донести до читача...
