І ось, що на душі, що за вікном, погода -
Похмуро, сиро, спокою нема,
І під дощами мокнути, і лиш одна дорога,
І тільки одна думка не полиша.
Й здавалося б, ну що таке кохання?
Кому ж, у біса, треба ту любов?
Щоб щоразу поринати у страждання,
Щоб від болю помирати знов і знов,
Щоб від розпачу хотілося померти
І вовком вити від нестерпних мук...
А як же хочеться собі пам'ять стерти,
Щоб не пам'ятати дотику гарячих рук...
Завмирати, в очі вдивляючись,
Та не відчувати в них взаємного тепла,
І слова писати, на музу покладаючись,
І обіймати лише у рядках вірша...
І лише у вірші так щиро шепотіти,
Лише там згорати дотла,
Лише у вірші взаємністю жити,
Насправді ж – убивати почуття...