Ще поки радістю живеш,
І сам собі здаєшся сильним,
Душа квітує вся, без меж,
І до людей стаєш прихильним
З добром сердечним. Все для них,
Щоби теж звикли щиро дбати
Про нас, а також про других,
Душі пориви віддавати.
Та інколи приходить зло
І їх думки, як вірш читаєш:
«Чому це раптом? А він хто?...»
Від того болісно страждаєш.
Тим прикро вражений в душі
Невдячністю собі подібних,
Шукаєш нішу на межі
Терпіння, в засіках надійних.
Та згодом, в боротьбі зі злом,
Образу викинувши з серця,
Знов жити хочеться з добром.
А може так мені здається?
