|
-Доброго дня, Марія Степанівна!- я привіталась з нашою суворою вахтеркою на вході.
-Доброго дня, Алісочка!Що, в тебе гості?- через віконечко пильно вглядалась в постать шефа жіночка.
-Так-так. Гарного вечора Вам. - вирішила пришвидшитись я, щоб уникнути допитів.
Ми зайшли в моє помешкання. Зранку я збиралась досить хаотично, тому картина виглядала не дуже втішно. Я поспіхом окинула оком все довкола. Так, гостей я точно не чекала... Сподіваюсь, Дмитрович це не надто помітить.
-Я точно не завдаю тобі багато проблем? - перервав мої роздуми начальник.
-Ні-ні. Не переймайтесь. Просто в мене такий безлад. Ось і все. Вибачте будь ласка. Заходьте. Ось канапа. Можете трохи відпочити.
-Давай "на ти". Я тебе в чергове прошу. Ну, насправді. Дивна якась ситуація. Я в тебе ночувати збираюсь, а ти - "Ви та ВИ"... Ти, звісно, як знаєш. Але, може, мені й тебе "на Ви" звати?
-Та просто незручно якось... Ви ж начальник...
-Добре, давай на роботі я шеф. І, якщо тобі дуже хочеться "на Ви". А так, в неробочий час - ми ж друзі? Окей, радше добрі знайомі. Мені незручно просто дуже так. Відчуваю, ніби мені років 100. І я такий тиран...
-Гаразд, я буду намагатись. Так що, Євгене Дм..., Євгене, давай, може, ти зараз в душ. А я щось спробую приготувати. Смакоти не обіцяю. Але, напевне, зголоднів?
-Ой, та не переймайся так. Хоча, чесно кажучи, від чогось гаряченького не відмовився б.
-Ось і прекрасно. Душ ось тут. Речі і рушники я зараз дам. - метушилась по квартирі я.
-Речі? Та не треба... Мені дійсно так незручно...
-Ми ж домовились, що без цього всілякого - мені незручно і т.д.
Як добре, що від колишнього ( а саме так його, напевне, слід вчитись називати тепер) в мене вдома залишились деякі речі. Я їх ще попрала, але через певні причини не віддала досі. Де ж я їх поділа? А, так в шафі, в коробці. Ось, сірий спортивний костюм. Я йому колись купувала. Повинен підійти. Параметри у чоловіків схожі. Так, тепер рушники. Здається, все зібрала.
-Ось, тримай, - заскочила я в душ.Картина була неочікувана. Дмитрович стояв без сорочки. А я й постукати забула. Чужий чоловік без сорочки у мене в душі. Несподівано. Я просто була в ступорі. Мікросхеми в голові зависли. І здавалось, ось зараз заіскрять. Тому, я швиденько все віддала і побігла до кухні. Так, видихнули. Ну, шеф. Так, в мене в душі. І без сорочки. Картина, звичайно, незвична. Але, що тут такого? Краще будемо готувати. Легкий бульйон і лапша з грибами. Так, що там ще в холодильнику залишилось. О, салатик з овочів і зелені. Це, все, що є. Не густо. Але, будемо сподіватись, що шеф не буде занадто вибагливим. Все, можна накривати на стіл. Треба дістати свій улюблений салатник. Чомусь він такий простий, напівпрозорий і тьмяно-коричневий назавжди полонив моє серце. Але, коли готуєш тільки для себе, то і не має потреби для сервірування столу. Насправді, щось перехопила, майже з каструлі і далі - у справах. І хто ж поставив його так високо? Добре, стаємо на стілець, трохи навшпиньки - що ж за зріст такий? Нікуди не дістаю. І ось він уже в руках.
-Аліс, а куди...?
Від несподіванки, звичайно, я різко повернулась і зі свистом, грюкотом і криками впала на підлогу. В результаті, я і стілець на підлозі, салатник розбився на маленькі часточки.
-О, Боже. Вибач мене. Та що ж я за людина така? Ти сильно забилась?
Дмитрович підбіг до мене. А я досі сиділа на кафельній підлозі. Добре хоч в домашній одяг переодягнутись встигла. А то ще б кумедніше було. А так, хіба що, будучи в шортах, вже яскраво було видно синець на коліні.
-Та все добре. Ти тут ні до чого. Це я така сполохана, як заєць. Зараз, я приберусь, - я спробувала підвестись, та різкий біль в коліні не дав цього зробити. -Ай- зойкнула я і знову присіла на підлогу.
-Так все, давай я допоможу. Ось, опирайся на мене - Дмитрович поставив стілець,обережно усадив мене на нього.
-Де там твій віник? І якісь ліки - бо з коліном треба щось робити.
-Та це якось незручно.
-Не вигадуй!
- Добре, ліки на підвіконні в тій кімнаті. Там косметичка стоїть. Така синя.
-Знайду. О, ось вона. Тримай. А віник де?
- Ось тут,за холодильником в шафі.
Дмитрович і тут швидко все знайшов. Прибрав усі уламки. Ще й ногу мою дбайливо оглянув. Після чого взявся сам розкладати їжу і сервірувати стіл. За трапезою ми почали розмову:
- Ти знаєш, дякую тобі, не знаю, як би я там зараз в лікарні витерпів все.
-Ага, зате тут і поприбирати, і полікувати встиг.
- це дрібниці, заспокойся. Розумієш, дідусь для мене - як тато. Він мене виховував. Вчив і працювати, і відпочивати. Пам'ятаю, ми з ним на річку рибу вудити ходили. Могли годинами там просидіти - спілкуватись... А тут таке... Я просто не очікував...Я не хочу його втратити...
-Жень... Все ще буде добре... Він ось набереться тут сил, відпочине. Просто не зневірюйся.
-Дякую. Я вірю. Насправді.
- Ось і все. Може, вина?
-А чому б і ні?
- Зараз дістану.
-Давай діяти по старій схемі - ти мною командуєш - я все роблю.
- Гарна схема - треба буде на роботі використати.
-О, всі ви жінки такі...
Ми засміялись - напевне, вперше за такий напружений вечір.Євген дістав пляшку червоного напівсолодкого (в мене вже з півроку десь ця пляшка стояла). Я дотягнулась до келихів. Раптом у шефа задзвонив телефон...
ID:
681520
Рубрика: Проза
дата надходження: 03.08.2016 02:17:37
© дата внесення змiн: 03.08.2016 02:17:37
автор: Sama_po_Sobi
Вкажіть причину вашої скарги
|
