Моя муза мовчить,
Я спокійно п'ю каву.
Без думок якось все не так,
Кожен день наступає ліниво ранок,
Опускає вуаль, на те, що було у снах.
За вікном дощить,
У вухах серця стукіт.
І не хочеться знов відкривати очі,
І окутує душу знайомий пан смуток,
Він єдиний, хто ще зі мною - досі.
Стукіт в двері,
За ними, як завжди, мама,
Сверлить поглядом мою спину,
І я чую питання: - Що трапилось?
По щоках моїх сльози - без упину.
Роблю спробу,
Ледве чутно шепочу,
Згодом голос стає гучнішим,
- Все прекрасно, - брешу мамі в очі,
Витираючи в ковдру своє обличчя.
Чую впевнені кроки,
І тихе зітхання,
Розрізає в кімнаті цю тишу навпіл,
- Може кинеш, нарешті, ці марні страждання?
Через тих, хто тебе і краплі не вартий.
І слова ці як ліки,
Проникли в серце,
Привстаю і пірнаю в обійми мами,
І шепочу на вухо: - Маєш рацію,
Більше моє життя не буде драмою.
03/06/2016
