Та, мабуть, я просто невміле дитя..
Ще й досі невміле дитя... Нерозумне.
Обережно узяв за долоньку й сказав:
- Отак.. Ніжно.. тримай... мої струни..
Отак.. викохуй рухами дорослу любов,
Стань спокійною: вузли розплітай - створюй мереживо...
Та, мабуть, я, дитя, змарнувало його,
Бо власними заборонами... й досі обмежене...
Я вірила диханню твоєму – навіть більше, аніж словам,
Але і словам постійно і беззаперечно вірила.
Мабуть, тому, кожне слово, що ти з усмішкою у мене жбурляв,
Було, мов каміння, що в мене влучило – я лякалась його, мов привида...
А ти усміхався, - яке ж нерозумне дитя! -
Бо мала ним гратись - яскравим та пружним... м»ячиком...
Хто знав, що слова обпечуть та образять мене, що я
Їх у волоссі заплутаю отруйним важким гребінчиком?
І наче були ми однаковими на зріст,
І в просторі не ледь віддаленими та і не надто далекими...
Але кожен день я шукала до тебе міст,
(Щоб дістатися до вершини гори, де ти... )
Бо постійно здавалося, що ти мною знехтував...
А ти знав, знав, і знаєш, що я – нерозумне дитя,
Що я постійно то шкоду роблю, то плачу
І біди мої величезні, немов гора,
А серце у тебе не просто велике - величне й гаряче...
І замість того, щоб шукати причини моїх коливань та сліз,
Ти просто приходиш, береш мене знову за руку...
І кажеш:
- Я довіряю тобі та вірю. Ось - наших взаємин ескіз,
Заспокойся і придивись: жодних перешкод, ніякої отрути,
бачиш?
Та, мабуть, я просто невміле дитя..
Ще й досі невміле дитя... незряче...