Весна була така після зими,
Що в скронях било, ніби двісті сорок,
Були лиш ми... І там були лиш ми...
І серед поглядів і слів прозорих
Були пісні, і танці, і любов,
І погляди, і запахи манливі,
І було Щастя на сто миль дібров,
І були зустрічі, тобі й мені ще милі
Були думки і плани, ще були...
Які чудні часи у рідній мові.
Наче були... А вже і "відгули"...
Скільки всього лише в одному слові.
А знаєш, я неначе, як колись,
Замріялась, присівши біля ґанку,
Неначе над жасмином повились
Знов бджоли ті... Розмови спозаранку
Не нагадали... Ні... Зронили знов
Ті бджоли ніжним запахом жасмину
Оту журбу, що всі ми звем ЛЮБОВ.
Вона приходить, жаль... що на хвилину ...
Комусь, мабуть, щасливим на життя
Судилось бути...Іншим - лиш у мріях...
Не вірить дощ, не вірю з ним і я,
А може й вірю... В цих перепетіях
Можливо оступитися на мить,
На хвилю в чужу сторону звихнути.
Та якщо в грудях до виття болить,
Усе на світі можна повернути.
Усе-усе... І винятків нема,
Життя ж не вічне, й гіркоту образи
Солодким поцілунком жартома
Любов забуде... То не просто фрази...
Коли кохання міцно проросло,
Ані зима, ані морозний вітер
Не зрушить Щастя квітнуче стебло.
Так було завжди... І оці сім літер
Рятують, підіймають із колін,
Вдихають запах осені у груди.
І правда в тому, що один лиш він
В житті для мене щастям завжди буде!