Я надиха́лася піснями.
І не могла нади́хатися весною…
Відчувала, що то востаннє…
То всесвіт дав тріщину поміж мною й тобою.
Я знала, то помилка.
Те, що ми стрілися знову.
І те, що мовчу, ти не знаєш
То сумнів чи згода.
Я трохи розгублена, дощ…
Парасольку забула відкрити.
Я плачу.
А сльози ховає мокра погода.
Най буде, як було.
То нам не на часі, запізно.
Все, що збудовано, можемо вмить зруйнувати.
Моя підсвідомість спиняє це божевілля.
Я маю, щось дурнувате тобі сказати.
Щоб ти здивувався, розчарувався, спинився…
Щоб ти подумав, що я не така, як ти знав до сього.
Я справді, вже інша…
Я інша…
Я ніжно тебе любила.
А ти везунчик.
Живи собі й дякуй Богу.
Бо я- плутанина для мізків.
То так не просто було тебе відпустити.
То може найбільша милість і благородство,
Дати свободу, і тихо, потай любити.
Ти кажеш, що я не вмію бути щаслива,
Що маю для щастя все, а не маю серця.
Що я лабіринт для твого життя і долі,
Що я для людини з язвою-тонна перцю.
А то не так…
Я для тебе вар"ятку зіграю.
Щоб ти подумав, що я таки кука на муню…
Сама себе подумки дуже безжально лаю.
Ти трохи потужиш й знайдеш мовчазну красуню.
Ти слухаєш вітер Карпатських гір,
А я плескіт джакузі.
І в жилах моїх щось тече, консистенціі мила…
Я чиста.
І серце, і совість моя стерильні.
Я врятувала тебе від себе,
Бо дуже любила…
