У нас така велика чаша терпіння, що, здається, уже без дна. (с) Ліна Костенко
Коли Наутилус натрапив на перші кривавії рифи
І весь екіпаж був подумав, що дно вже ось-ось, майже тут,
У чашу, в якій Наутилус хотіли, без жартів, втопити
Залили ще два океани й для точності вбили ланцюг.
І стогне, реве наутилус, і пан капітан у каюті
При світлі старої лампадки останнього пише листа
Про те, щоб любили й чекали і не звинуватили спрутів
І що на усім його судні нема ніодного хреста.
І дивиться він у безодню крізь тріснутий ілюмінатор,
Й криваві, розбурхані рифи йому задивляються вслід
Чому, ну чому я підводник?
А в мене в руці детонатор.
І що там напишуть під грифом -
До раю мені буде вхід.
А я споглядатиму зверху на чорную тую безодню
І раптом я щось зрозумію - що, видно, замало терпів,
А наш Наутилус, вже мертвий, десь випливе прямо під сонцем
В далекому, кращому світі, крізь стежки підводних світів.
