Ми двічі на граблі не наступаєм –
Ми топчемось на них як когути,
А за синці на Бога нарікаєм –
Мовляв, – Він знову зло нам допустив.
А обіцяв гладенькі нам дороги,
Що не спіткнемось і на камінці,
А ми збиваємо до крові ноги...
О, чорт, граблі ці знову. Знов синці.
Давно ще обіцяв молочні ріки,
Що потечуть в медових берегах,
А ми, ковтаючи щомиті ліки,
Живемо як у чорта на рогах.
І обіцяв води живої ріки,
Що понесуть до вічного життя,
А ми вже почорніли від горілки
Забрав би чорт це „світле майбуття“.
Навіщо нам ці шабаші повальні,
Життя як в голлівудських кінах вщент –
Як не різня чи оргії брутальні
Тоді за кожним словом скаче – ш-шет.
Стривай, чому ця погань досі скаче
В думках, на язиці, у справах – скрізь?
Ти ж обіцяв... та згинь! – Він щось нам каже
Ти що там кажеш про „якщо“ якісь?
Якщо дотримаємось заповітів?
Якщо служити будемо Тобі?
Якщо?.. Якщо?.. Якщо?.. Та дайте ж ліків!
Обіцяне даси лише тоді?
Чи не багато Ти умов нам ставиш
У тисячі Своїх отих „якщо“? –
Їх навіть добре не запам’ятаєш
Не те щоб виконати з них хоч щось.
Їх всі нам можна звести до одного
І Він відпустить все нам залюбки, –
Якщо робити все нормально з Богом,
А не чинити з бісом навпаки.
7.08.2002р.
