Забудемо, брате, і нас хай забудуть,
Хіба затонулій землі пам'ятать
Про тих, хто покласти не зміг у запруду
Потоку ворожому власні тіла —
Ми тіл своїх, брате, в бою не щадили,
Та Бог не схотів нас на небо забрать:
Вигнанцями стали, стежками чужими
Нам пил іноземного рясту топтать.
Дороги міських закордонних комфортів
Утрати вогнями нам п'яти печуть —
Босоніж як ми, школярі безтурботні,
Топтали козацького степу траву.
О степ України — пісенне безмежжя
З невпинним священним потоком Дніпра —
Яка невблаганна і беззастережна
За вами тепер вже довічна жура.
Наївні й зрадливі мої гречкосії,
Безплатним буває у пастці лиш сир,
Ковтнули спокусу оман всіх месії —
Й над вами став паном підступний сусід.
Ви волю і землю свою проміняли
На землю і їжу казкову якусь —
Обіцяну блудними більшовиками
Оманно небесну ясу дармову.
І біла Росія червоною стала
Від крові, що ми за Вкраїну лили,
І землю у нас прадідівську забрали
Й хохлам свинопасам, як дар, віддали.
Забудемо, брате, — і нас хай забудуть?
Нехай забувають — та нам не забуть,
Бо майже щоночі в Європах нас будить
Святої Софії подзвінна могуть.
