Надумала Стихія грозовая
Люд трішечки собою полякати,
А заодно і віковічний Світ,
Ступаючи землею, наче пава,
У величі невдавано прекрасна,
Обвиснувши занудно-чорною грозою
Над обрієм, полями і рікою,
Міняючи колажі барв у світі
На більш приглушений набір.
Фонтан води, як в унітаз,
Безжально проливає,
Крехтить над сірником вона
І пломінь вивергає…
З’явилась Дама рокова,
Щоб серце підкорити Світу…
Застиг на мить весь Світ навкруг,
Схиливши голову на бік, забувсь,
Як прадід, що вже бачив види,
У реверансі відпрацьованому старім,
Рапіру вклав у ножни елегантно
(Щоби не кликало ї вістря так завзято,
Подружка ж вірна, що там не кажи, для брата…)
Й без того сірий, ще й з лиця зійшов
Земний і тлінний Світ старезний
І перед грізною машиною зібляк,
І, голову засунувши під пах,
Зіщулився, поник, обмяк
І впав у сон дитячо-тихий,
Й розслабившись, затих
На подив Дамі грізно-сильній…
І вирувала гостя дика,
І пристрасть в гості голосила,
Палила обрій, небуття,
Вдихала гостя нежиті життя,
Вулкани вевергаючи стожилі.
Та «серця дамою» все ж не була…
А Світу що? Він старий дід,
І види бачив, і бажання,
До страху й пристрасті привик…
Він просто лінно спав від здивування
Що Дама сміє з ним творить…
Хіба Стихія грізна може залякати?
Вона лиш може вабити і притягати,
Як зовсім різних мінус-плюс,
Як ручку металевую магніт…
Адже, Стихія – що це є?
Лиш Світу реінкарнація нова,
Перевтілення його
І інша грань, і сторона,
(Не даром же його до неї так манить…)
Це Світу первозданна велич,
Його нетлінна й істинна краса,
Його любов, і пристрасть, й запал,
Веління тіла, порух думки й жар…
Хоч іноді вдягаючи все ж для людей
(про всяк випа́док так…)
Страшненьку маску зла…
17.10.2016
(авторський переклад на укр. Л.Дадукевич)
оригінал:
Надумала Стихия грозовая…
Надумала Стихия грозовая
Люд попугать собой,
А заодно и Мир,
Ступая по земле, как пава,
Непритворно величаво,
Обвиснув над полями и рекою
Чернеюще-занудною грозою,
Меняя буйство красок в мире
На боле скромный внешний вид.
Потоки вод, как в унитаз,
Безжалостно сливая,
Пыхтя над пламенем,
Из спичек изрыгая…
Явилась Дама роковая,
Чтоб серце Мира покорить…
Оцепеневший Мир вокруг
Склонился ниц, слегка,
Как дед, уже видавший виды,
В непринужденном реверансе,
Почтительно засунув в ножны вон
(Чтоб с глаз долой)
Подружку верну – шпагу,
Столь быстру, сколь и рьяну...
И, серый и без этого,
Наш бренный Мир земной поблек
Пред грозовой напористой машиной, и,
Засунув голову себе под мышку, сник,
Забылся сном младенче-тихим,
Расслабился й затих…
И изрыгала гостья пламя,
Вдыхала гостья в нежить жизнь,
И страстию стихийною пылала…
Но «Дамой сердца» ей не быть…
Ведь Миру что? Он ста́рый,
Уставший и больной старик,
Видавший виды и желанья,
И к страху й страсти уж привык…
Он просто спал в недоуменьи
Что эта Дама с ним творит…
Стихия грозная его разве пугает?
Она его лишь манит и прельщает,
Как разных столь, как минус-плюс,
Как ручку металлическу магнит…
Ведь что Стихия есть?
Всего лиш Мира перевоплощенье,
(Не зря же к ней его манит… )
Есть Мира первозданное величье,
Его нетленная и истинная красота,
И страсть, и пыл, телодвижения и мысли….
Имея все же для людей (хоть иногда)
Страшненькое обличье …
4.10.2016
ID:
695095
Рубрика: Поезія, Поетичні переклади
дата надходження: 17.10.2016 23:58:56
© дата внесення змiн: 18.10.2016 20:04:31
автор: Лєна Дадукевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
дякую !!! 
Оба варианта одинаково интересны и удачны.
