Зусібіч облягає, як повінь нестримна, цей жовтень —
Вже навряд чи я випірну. Зорі скорботою повні.
Як безжально надію в корінні підточує холод.
Опівнічної треби жадає вже мороку молох.
Ні, не жаль тих даремних скарбів, що розтринькало літо,
Того запалу в щедрім кохання паланні всесвітнім,
Ні, не жаль. Тільки дивно, як сам я піддався спокусі
З головою пірнути в п'янку цю серпневу цикуту
Самозречених плоті ярінь у хмільному бенкеті
Квітування кохань — у вакхічної тризни букеті,
Що його, упокорений вереснем, знов покладав я
До сумних п'єдесталів зловісних захмарених далей,
До підніжжя всеспалення жовтня розмаю
В переддень заполярного трауру, знов бо вмирає
(Чи тепер вже й назавжди?) усесвіту цвіт незабутній.
Знову я упаду горілиць в різнотрав'я жовтненве,
Різнобарв'ям уп'юсь і спитаю про долю у неба...
Ось він, ось полетів листопаду найперший провісник —
Від берези відчахнутий лист — він, підхоплений вітром,
Усе вище, і вище безтямно до сонця несеться,
Наче це й не листочок, а жовте знекровлене серце,
Що тріпоче у грудях небесних. Наївний листочок —
Бранець вітру свавільного, думаєш сам ти доскочиш
Власних крил усевладдям до сонця, мов десь там у висях
Для опалого листя притулок. Якої лиш міці
Заповзятці цю вись штурмували раніше за тебе,
Легковірний дурненький листочку, — набридло уже бо
Забавлятися вітру з тобою: як всі упадеш ти
І під снігом зітлієш, як всі, — і крізь тебе проб'ється
Навесні знову зелень життя... Навесні? — Та чи буде
Та весна? Хто це знає наразі, коли звідусюди,
Зусібіч облягає, як повінь нестримна, знов жовтень —
І навряд чи хто випірне, й зорі скорботою повні...
