13. Ув’язнення. Серйозні бесіди.
Просто я.
Було би не справедливим написати цілу книгу про своїх друзів, приємні і теплі спогади про щось чи когось і оминути свою власну персону. Це було б не чесним по відношенню до себе самої. Адже у мене теж є свій світ, свої бачення, побажання, зрештою, почуття. Я жива людина і теж маю право жити. І по мірі можливостей і в силу об’єктивних і суб’єктивних обставин, живу.
І саме ця глава ніяк не хотіла мені піддаватись і лягати на папір словами. Вірніше лягла. І давно вже. Але це не була глава з книги. Це був набір слів і образів зі всього на світі, незавершений, розмаїтий, як осінь в лісі, і не зрозуміло про що і навіщо писаний. Я вже навіть думала викидати цю злощасну главу з книги. Навіть лежала вона у мене не в книжних главах, а просто на робочому столі, самотня, як я, і я не знала що з нею далі робити. Аж ось підірваний світ раптом вчора посипався з неба на папір уламками думок, яких мені так бракувало для завершення цієї глави. Як у Кая в Палаці Снігової Королеви… і пазл склався.
Не довелось в цьому житті мені сидіти у непривітному порепаному будинку із заштореними вицвілою решіткою вікнами із суворим надписом над дверима: В’язниця. Проте, відчуття постійної психологічної в’язниці навколо мене не покидає вже добрих останніх 10 років. Чого б це?? Й справді, все так чудово: високооплачувана робота, високопрофесійний колектив зі столітньою європейською історією, чудова дружня сім’я, талановий енергійний, часом аж надто енергійний, але для дитини це навіть позитивний фактор, син, красива «паньска» квартира на одній з найцентральніших вулиці міста, з чого б це відчуття тюрми?? Напевно з того, що не все є насправді таким, яким декларується для загалу, і напевно з того, що все у житті є дуууже і дуууже відносним… Це як життя у різних реальностях, в паралельних реальностях.
Усе моє життя – це життя в паралельних реальностях. В одній у мене є все: дім, сім’я, робота, обов’язки, можливості. Але коли я раптом тверезію в тій, іншій своїй реальній паралельній реальності, де у мене крім мене нічого нема, я відчуваю, як примітивно, розмірено і плоско тече моє болото життя у цій, «правильній» реальності. Як я правильно ходжу на роботу, готую щось їсти, правильно піднімаю і опускаю пальці на гриф, правильно говорю кожного ранку «Привіт!» і розумію наскільки це все не правильно. Бо пусто. Тоді я відкриваю очі і тій, іншій своїй реальності, котра звалюється на мене зовсім несподівано і неочікувано, як сніговий ком. І коли я вночі прокидаюсь від шаленого стукоту в грудях і чую, як серце хоче вискочити з грудей і кудись втекти, і коли я відчуваю, як думки плутаються і придумують нереальний і такий абсолютно реальний світ, неправильний, нелогічний і неможливий, але такий реальний, я розумію, що попалась. І всі десятки правильних і логічних років мого життя пішли одним махом коту під хвіст. Вони коротші за один удар серця тут, у цій реальності. Лєнка, ти попалась. Попалась у капкан, котрий зветься кохання. Попалась, як мале дівчисько. Коли воно є , все не так: все неправильне, нелогічне і неможливе. Все інакше. Але все таке нереально справжнє. І це – мій справжній світ. Хоча і абсолютно паралельний моїй звичайній буденній реальності. Він є. Я в ньому живу. Це моя інша цілком реальна реальність. Можливо і єдина справжня. Бо я тут жива.
«Вийде щось з цього чи не вийде?» В 20 років мене мучила відповідь на це хитре запитання. В 50 – ні. А що з нього може вийти? Куди вийти? Навіщо вийти? Чому мусить?? От хто сказав, що взагалі щось має кудись вийти?? Ці всі питання – безнадійна спроба зробити неможливе: об’єднати дві абсолютно паралельні реальності. А це не можливо. По їх природі. Вони не пересікаються. Кохання – воно або є, або його нема. І нікуди його а ні «діти», а ні з ним щось «зробити» не можливо. Воно або є, або його нема. Все просто: у тебе мізки з’їхали в іншу реальність – і ти відчуваєш, що воно є. Це як ти ідеш собі по полю, великому, чистому і рівному, йдеш собі, йдеш, нікого не рухаєш, не зачіпаєш, а тебе раптом вдаряє блискавка. Така тоненька, швиденька і звичайненька. Вдарило струмом. І все змінилось. В серці глухо стукнуло і ти став іншим. В одну секунду. Зрозумів тільки це набагато пізніше. Ось як насправді це буває. Біохімія мозку.
Насправді, єдине, про що всі мріють і чого єдиного насправді хочуть – кохання. Не грошей, не слави, не машин, яхт, заводів і коштовностей. Зовсім ні. Це все – як хобі, таке собі дитяче колекціонування. Хтось любить колекціонувати марки, хтось сумки, хтось грошові знаки. Але єдине справжнє бажання у всіх – бажання кохання. Щоб воно прийшло. Але воно приходить настільки раптово і зненацька, що люди лякаються його і всіляко пробують його здихатись. А воно приходить настільки в несподіваний час і з несподіваного місця, що люди просто не готові його впустити у своє життя. Тому стільки нещасливих людей і бродить по світу: є сім’я – нема кохання, є кохання – нема сім’ї. Ми хочем мати сім’ю – ми її маєм. Ми хочем кохання – ми його отримуєм. Людина, в принципі, завжди отримує те, що хоче. Чого справді хоче. Тільки проблема в тому, що ці два бажання – сім»я і кохання – не замовляються одночасно. Певно тому, що за один раз людина може сконцентруватись лише на одному бажанню, а ще певно тому, що це все-таки різні бажання. І різні реальності. І такі реалії …
Робота. Хоч-не-хоч, а практично половину свого життєвого часу і простору ми вимушено проводимо на роботі. Якщо на роботі нас оточує спокійна, комфортна і доброзичлива атмосфера, робота автоматично стає тим місцем, куди хочеться приходити, де приємно знаходитись і куди хочеться приносити усі свої накопичені роками, а то і десятиліттями, знання і вміння, і втілювати у звукову реальність всесвіту. Фантастично і водночас банально, але робота перетворюється на те місце, де є можливість розкриватись і творити, де є бажання свої творчі можливості втілювати у життя, у місце, де ти відчуваєш свою потрібність. Але! Але коли одного прекрасного дня доданки несподівано змінюються, то і сума , відповідно, стає абсолютно іншою. А вони змінились. Кардинально. І 10 останніх років роботи в славнозвісному театрі перетворились на добровільно-примусове ув’язнення. Сюди можна привести себе тільки закривши очі і вуха, зціпивши залишки оголених нервів і затиснувши їх намертво у зіщулені спрацьовані долоні, насильно, з-під палки. Життя до холери несправедливо скроєне: чомусь все хороше у житті дуже швидко закінчується, зате от погане якесь нескінчено вічне. 10 років і кінця тому не передбачається… Як сказала одна хороша «знаток» психології людей про наше теперішнє театрально-музичне життя: «Йому що вкладеш в вуха, те він і чує». І це певно так і є. Іншого пояснення, логічнішого за це, такій кардинально зміненій ситуації в останні 10 років у театрі нема. І - проблема. Проблема одного стає проблемою всіх. Саме всіх. Не маю жодних ілюзій, що це моя персонально взята проблема, знаючи багато внутрішньо- театральних ситуацій. Шкода, що людиною так легко можна маніпулювати. Навіть такою музикальною людиною…
Певно єдина несподівана позитивна новина за останні роки – конкурс на концертмейстера оркестру. З якогось чи то дива, чи то чиєїсь несподіваної чудасії, чи то манни з неба, та конкурс на концертмейстера раптом відбувся позитивно. Зовсім на це не розраховувала. Спочатку все зводилось до суцільного маразму: оголошено конкурс на концертмейстера оркестру. Всеукраїнський. Директорським наказом. Ні дати проведення того конкурсу не вказано, ні місця, ні часу. На сайті Міністерства культури цього конкурсу теж нема, як і нема у журі ні одного представника в комісії з Києва. Та що там Києва, на холери той Київ, як навіть нема художнього керівника власного театру! В наказі, щоправда, в дужках, є невеличка, дрібними літерами друкована, приписка «про дату проведення конкурсу конкурсантів буде повідомлено завчасно». Це певно якийсь особливий старогалицький жарт? Як це завчасно? А як людина захоче собі поїхати за місто на день, перепочити, скажімо на дачу, чи до друга завітати в гості, а тут йому дзвонять: шановний, через 15 хвилин у вас конкурс… Це так є це завчасно, чи як це розуміти? Чи ще не менш дивна ситуація: людина чекає, чекає, чекає, потім не витримує , дзвонить з запитанням коли у неї конкурс, а їй люб’язно відповідають: вибачте, з вами неможливо було зв»язатись, конкурс відбувся вчора. Так? Чому б ні? Це ж Львів, Галичина, що не зрозуміло ? …
Та і взагалі, з якого це раптом лушпиння конкурс, адже місця концертмейстерського вакантного нема?? Про обов’язкову програму теж понаписували доволі дивні речі. В усіх оркестрах конкурсною програмою є справжня конкурсна програма: Моцарт, Бах, якась віртуозна п’єса, крупна форма. Це і є конкурс на концертмейстерське місце. Тут : Моцарт і купа театральних бірюльок, які мали б іти як «читка», принаймі всюди вони так і йдуть. Хоча, добре, що хоч ціла перша частина концерту, а не експозиція, чи перші 8 тактів 1-ої частини, як було заявлено минулого разу на переслуховуванні … Звичайно ж, я розумію, що досить послухати, як людина настроює свій інструмент і можна стопроцентово сказати який це музикант, і чи музикант взагалі, і як буде грати, але…
Та бог з програмою і з датою, можна було, звичайно, заграти… Для себе , в якийсь там енний раз … Та коли? Де? Це напевно знає лише один, єдиний обраний, заради котрого це все затіяно. Яка свобода, які там права, яка до холери демократія. Це як в тому бородатому анекдоті: «І кругом транспаранти: Все для людини! Все в ім’я людини! Все на благо людини! Чукча навіть ту людину бачив!»…
А передконкурсний маразм набирав обертів: виловлювання деяких людей по коридорах з проханням писати заяву на участь у конкурсі, вибірково і не зрозуміло за яким саме принципом виловлюваних, незрозумілі однотипні , мов під копірку, заяви до Дирекції з відвертими двоякими підтекстами, тягомутні, напружливі і неприємні засідання оркестрових груп у кабінеті Художнього керівника, якісь маразматично-крикливі і по своїй суті виступи «ні-про-що» деяких місцевих не зовсім адекватних особистостей, які з якогось переляку взяли на себе вселенську місію бути місцевим Понтієм Пілатом … «А ви , друз’я, как ни садитесь …» - підсумував на одному з таких засідань єдиний справді вартий музикант… Сміливо, несподівано і прямолінійно. Але правдиво. Браво! Єдиний музикант, з котрим мені завжди легко і комфортно гралось за одним пультом. І це, певно, і є відповідь на усі запитання … Це як інструмент настроїти …
Звідси давно пробив час тікати. Куди завгодно, лиш подалі… Та весь час чогось бракувало. Мені взагалі все життя бракувало такої собі банальної сміливості, чи то наглості: взяти і усе порвати. Практично все життя я впиралась у цю свою психологічну стінку: та може не треба, та якось буде. Типово слов’янську. Та і певно не вистачало сили духу розірвати цю запліснявілу павутину, що безнадійно оплутала усе моє життя у Львові. Один раз навіть вистачило духу покласти заяву за власним бажанням на стіл Головному диригенту. Її не прийняли. Досі не розумію чому. З таким ганебним зневажливим відношенням до мене навпаки, мали б несказано зрадіти можливості когось «посадити свого» на таке рідкісне місце артиста оркестру Самої! львівської Національної опери, та ще й вищої категорії. Так ні ж. Не прийняли. Це певно якесь особливе психічне збочення: і не давати людині працювати , і не давати їй шансу звільнитись.
Вже хто тільки не їздив з театральним оркестром на гастролі, просто з вулиці людей набирали, абсолютно без жартів, кого завгодно, лиш би мене не взяти у поїздку. Нє, ну якби мова йшла про якусь чи не зовсім граючу людину, чи недисципліновану, чи ще з якимись нюансами: молода, недосвідчена, не в репертуарі – це ще було б якось зрозуміло і виправдано. Тим більше, що моя праця в Національній львівській опері – це не праця в чиємусь приватному оркестрі. Навпаки, я офіційно працюю в цій державній установі. Державнішої роботи просто вже і не придумаєш. Перманентно це все триває вже 21 рік. Почалось це практично одразу, через пів-року після мого поступлення сюди на роботу і з раптовим злетом на пост в.о. Головного диригента однієї вкрай неспокійної особистості, готової до кардинальних і будь яких дій під гаслом «Я все знаю» , лиш би все докорінно поламати в театрі . Ну що ж , революційна ідея міняння і покращення не нова і по суті своїй навіть схвальна, якщо йде на користь загальному стану театру, його процвітанню і покращенню всього того позитивного, що тут накопилось шляхом довгих і непростих років проб і вдосконалень. Та на жаль, крикливі темпераментні слова про суцільну справедливість виявились примітивними мильними пузирями, які не несли в собі рівно нічого, окрім голосних, але пустих звуків, а лозунг про всезнайство, яким людина так щільно, наче з переляку, прикривалась, виявилась одежею жебрака, яка прикривала абсолютно перелякане, немічне і пусте створіння. На щастя, Дирекція тоді знайшла важелі вчасно припинити його тодішню маніакальну бурхливу діяльність на цьому дуже важливому посту. Хоча, наслідки цієї діяльності, на превеликий жаль, і понині відчутні …
Таке бажане і омріяне слово – ВЛАДА! Деякі люди просто створені природою, щоб до неї рватись. На холери – вони і самі не розуміють, бо нікому ніякої користі не приносять , але для них влада - це ціль буття. Головне досягти цілі – стати всевладним. І все. А далі що?? А нічого. Просто нічого. Такої людини ледве, але все одно позбудуться, перехрестяться і з полегшенням видохнуть. І все. Але «цирк давно поїхав, а клоун залишився…» І далі збирає якісь ненормальні пресконференції на всілякі актуальні і животрепечущі, такі інтригуюче скандальні і такі насправді висосані з пальця, теми, які і темами важко назвати, швидше «лозунгами», порожніми, як завжди. Ні про що, бо нічого, крім бути демагогом не вміє в житті. Навіть не дивно те, що збирає, а дивно те, що хтось ще туди ходить і хтось ще про це пише. Невже така вже біда чорна в місцевій галицькій пресі, що достойних сповіщення тем немає?...
От перші пів року в театрі - це була напрочуд казка! Головний диригент, Метр своєї справи Ігор Васильович Лацанич – це ж було щастям працювати під його батутою і керівництвом загалом! Скільки тепла і музики було в його постаті, скільки мурашок по спині пробігло від його магії, яку він творив у просторі і часі, скільки приємних хвилин розмов про земне і вічне зараз згадуються, як легенький літній подих вітру. Було таке звичне і таке бажане для людини відчуття повного спокою і щастя … Але … але казка несподівано закінчилась з насильним приходом іншого диригента на пост в.о. Головного . І уся музика і психологічний нормальний творчий стан як корова язиком змела … Так і досі. Нічого не змінилось кардинально. Головні ніби і мінялись, та суттєвої різниці для музики чи для творчої атмосфери не сталося жодного разу. На жаль.
І практично всі мої закордонні поїздки з концертами були або зовсім не з театром, або з суперськими , але «опальними» диригентами, або ж завдяки іноземним менеджерам чи музикантам, які садили весь оркестр на сцену, слухали і дивились програму і самі собі вибирали кого вони хочуть бачити в поїздці. І лише таким чином я опинялась у мізерній когорті тих обраних. У львівських же «місцевих» командирів всі 21 рік я лишня. Дивлюсь я на них та й думку гадаю: чи то божевілля колись ся тут кінчить … Та певно, ніколи… Галицька знаменита ментальність «проти кого ми сьогодні дружим?» не дасть можливості закінчитись тому жахіттю ніколи …
Зовсім нещодавно, шпацеруючи однією з самих красивих вуличок Перемишля, Францішканською, я зі страхом зрозуміла одну вельми важливу для себе річ: я не хочу померти у Львові. Ніяким чином і ні за які гроші на світі. Я хочу свою старість прожити тут, у затишному Перемишлі, на цій вуличці, на цій лавці, коло цього затишного фонтанчику. На спокій в старости я точно вже заслужила. Надіюсь, що хоч там я не почую завзято вимовленої фрази: «Та я усіх тут можу купити!» Отже, час пробив. Треба взяти себе в руки, набратись сміливості, може вдруге у житті, і струсити з себе іржу і плісінь львівської галичини, поки вона мене не роз’їла до самої могили.
Бюрократія. У країні війна з сусідньою державою, не книжкова, не психологічна, а вже більше двох років цілком реальна вогнепально-травматична, сама справжнісінька війна. І знову «очєрєдная» інфляція, знову нові підвищення і подорожчання, жити все новіше, цікавіше і яскравіше … І тільки одне лишилось старе і незмінне, і безпросвітно триває усі мої 22 роки в Україні - безкінечна , монотонна, остогидла … боротьбою навіть то якось не пасує називати, швидше це можна охарактеризувати банальним «переписка» чи «передзвінка» з різними бюрократичними конторами: переписки, відписки, відмазки , наїзди, присудження, відсудження, обіцянки і усілякі можливі часовідтягуючі (для чого??) цяцянки.
Я цілий рік безнадійно домогалась від цілком державної і вельми поважної спеціалізованої установи, РАЦу мого району, свого власного свідоцтва про народження, і лише завдяки суду я змогла його через півтора роки отримати! Але це ж маразм.
Абсолютно безнадійна ситуація. Не дивлячись на бажання активної меншости жити «по-новому», банальна більшість цього не зрозуміє ніколи. Бо не хоче. А їх усіх переважна , тотальна більшість, тих всіх працівників усіх бюрократичних і абсолютно не потрібних інституцій всієї країни. На жаль.
Я не знаю що має ще статись в країні, який ще більш глобальний катаклізм чи ціло-країнна катастрофа , щоб бюрократи України захотіли раптом жити не по-бюрократичному «Нє пущать!», а по-цивілізовано-правовому. Простіше звідси виїхати в якесь розвинене місце, де можна вдихнути і видихнути вільно, а ніж усе життя провести у безнадійних паперових війнах зі сталевими вітряками. Таке життя зовсім не моє. Таке відчуття, що я не живу своїм життям, а ніби сплю і мені сниться, що я задихаюсь у Львові. От я накінець прокинулась і зрозуміла, що я й справді задихаюсь у Львові.
Мій чоловік упевнений, що всюди так само погано, як і тут, що у мене це звичайнісінька ілюзія хорошого життя десь там в іншому місці. Не впевнена, що це так. За своє доволі довге життя я мала можливість побувати і пожити в різних і місцях , і країнах, і на своїй шкірі відчути що таке вільно, а що таке ущемлено. І з упевненістю можу стверджувати: є різні місця. Я не скажу, що є місця, де проблем не існує. Існують. Поки існують люди, існуватимуть і проблеми. Але ці проблеми, котрі тут повисли на мені багатокілограмовими гирями, мені осточортіли вкінець. І це крапка.
Та і взагалі, хто сказав, що людина мусить жити все життя в одному місці?? Чому людині конче треба бути навозним жуком, і усе своє гівно, в якому вона живе все життя тягти зі собою до смерті? Заради чого?? Як на мій погляд, це і є основна людська ненормальність. Для чого тиснутись в задушливому переповненому метро, коли можна проїхати по місту на машині? Чи просто прогулятись пішки. З близькою людиною, за приємною невимушеною бесідою, зовсім не обов’язково серйозною. Можна і з зовсім не серйозною, але обов’язково з посмішкою…
2015.
ID:
696189
Рубрика: Поезія, Нарис
дата надходження: 23.10.2016 10:23:57
© дата внесення змiн: 23.10.2016 10:23:57
автор: Лєна Дадукевич
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ідіть до мене... Покрию єпітрахілью... 
дякую Олю 
