Осінь падає під ноги...
Хтось ще багне утеки
від колючої тривоги,
від упертої тривоги
в инші - райдужні світи.
Там, де квітами застлалось
поле мрії голосне.
Де яркі святкові зали,
(о, які святочні зали!),
сонцелюстрові, а не...
Не пожмакані перини
сіруватої межі,
не майбутні хуртовини,
злісні, дужі хуртовини,
болемовні рубежі.
Листя зойкує останнє,
гілля-руки, руки-біль.
Хтось ще хоче бистро ланню,
прудконого швидко ланню
в далеч утекти звідсіль.
Але пізно, зовсім, зовсім.
Перелилось через край...
Падає під ноги осінь,
котиться під ноги осінь...
Друже, марно не втікай...
22.11.16 р.
Цікава і форма, і сюжет, і образи. Особливо впадає у вічі слово-гра і, як кажуть у музиці, "легато" - плавний перехід від одного рядка до іншого а також від катрена до катрена...
така тут легкість - вірш, як лань прудконога... і такий само слід по собі залишає - чіткий і легко-торканий водночас... гарно все... і особливо ці повтори своєрідні в кожній строфі - як ніби пригальмовування нарошні - але щоб ще легше по тім летілося... асоціюється вірш Ваш мені з ланню - що тут і казати