(Виставлю вірша ще раз, але вже тут, на старій сторінці.)
Виглядаючи потяг з останнього в світі перону,
Я немов почувався покинутим, геть не потрібним.
На перонах збирав по шматочках і душу, і стогін,
А також забивав цвяхом серце і шкіру у стіни.
Дим із прірви ставав звичним явищем навіть для мене.
Припорошені ним перевалля чекали на потяг,
Бо сюди був останній маршрут - там зникали проблеми.
Певно, дана рекурсія довго живе в нашій моді.
Привид потяга "номер 6012" - в дорозі,
Хоч його не відчутно. Ти, схоже, у духів не віриш.
Це типово. Та з часом мине - і тоді заморозить
Кожен подив тебе, а пізніше - провалишся в діри.
На перонах з'їдали сніданок, обід і вечерю,
Досі бачачи тільки стовпи побілілого диму.
Потяг вже не приїде - заклинило виходу двері.
Нам ніколи не вдасться пройти.
Ми залишимось з ними.
XXIV.XI.MMXVI
