Вона знала, що все даремно,
Та боялась почути себе,
Не втікала, там завжди було темно,
Налякалась... Вогонь обпече.
Вона жила, бо так було треба,
Для чужих, то найбільша печаль,
Знати, а яке ж воно там твоє небо,
Це ж цікаво, але сумно, на жаль.
Вона зранку чекала півоній,
Теплий вітер з дощем на весні,
Так багато порожніх історій
Все писала пером на руці.
Не знайшла сто причин бути разом,
Та шукала хоча би одну,
В пам,ять врізалась та дивна фраза:
"Все, мабуть. Я напевне, піду..."
