… Ну, кто ты? Зачем и откуда?
Лишь баба такое могла –
Дороги степные попутав,
Случайно в наш век забрела.
Трава почерневшая никнет:
Не то все – чужие края…
И вскрикнет сейчас она, вскрикнет:
«Ой, бабоньки, что ж это я?!»…
(«Каменная баба»,
Борис Белаш)
… Ой, спрага! Ой, умру!
Та це – не горе –
Нап’юсь вночі з Ведмежого Ковша.
Порушив серце непохитне Боря –
Я думаю тепер про Білаша.
Отут-бо він, замислений, дивився…
Про що мовчав? А я? І хто те зна…
Пішов у місто, там і провалився.
Я відтоді страждаю, знов одна.
Та скину сон проклятий неодмінно,
Зайду у місто – пожене відчай.
Люби мене! – скажу. – Я не камінна,
Ти звав, я чула. Отже, зустрічай!
