Повік, у пам’ять, у коріння роду
Ці зливи і тріскучі морози,
Ці спраглі, ковилові небозводи
І зоряні чумацькії вози,
Розхристані, розвітрені, веселі
Весняні дні і лагідні поля
І тихі, мов зажурені, оселі –
Уся оця натружена земля.
Чарує, манить і бентежить душу,
Бринить у серці золота струна:
- О! Як же я її любити мушу,
За те, що любить так мене вона?
У справжність хочу вірити я свято,
Присвячую землі цій стільки слів,
Та скільки б не було тих слів багато,
Свою любов до неї не сповім!
***
За сивий обрій, в давню ойкумену,
У Скіфію, в Елладу, у віки,
На берег Понту, в сонячну Гілею
Я знову лину, аж гудуть роки!
Чого тут не було?! Було чимало...
Тих сліз і крові враз не обійнять,
Та скільки б ніг цю землю не топтало,
А люди все ж уміли виживать.
Така вже сила вірності й любові –
Немає таті, щоб здолала тих,
Котрі за рідний край завжди готові
Стояти твердо. І багато їх!
У справжність хочу вірити я свято,
Присвячую землі цій стільки слів,
Та скільки б не було тих слів багато,
Свою любов до неї не сповім...
"все ж" у р. 8 другого; "тать" – чоловічого роду; в заключних рядках обох неправильна рима, і не той відмінок "любові". такі заперечення вимагають родового
