Не знаю з чого й розпочати,
Так, щоб нікого не злякати...
Це сталось взимку, ні, весною
Прийшла вся в білому з косою
До мене дама худорлява,
І щось говорить тихо, мляво:
- Збирайся, - каже - у дорогу,
З собою не бери нічого.
Чому мовчиш, невже злякалась?
І смерть єхидно засміялась.
- Ні, не боюсь, от налякала,
Тебе я просто не чекала,
Я борщ варю, кришу цибулю...
І я скрутила дамі дулю.
- Цибуля клята, от я й плачу.
А смерть сміється:" Бачу, бачу"...
Я сльози витерла рукою,
Дивлюсь, стоїть чума з косою.
Кажу їй: "Що за звичка в тебе,
Звалитися, як сніг із неба?".
- Та ні, - вона відповідає,
І оком страшно так моргає, -
Була я поруч із тобою
Завжди і влітку, і зимою,
Я пам"ятаю біля річки
В блакитних стрічках дві косички,
Тоді ти мало не втопилась,
Та я пішла, а ти лишилась,
Лишилась жити і співати,
Любити світ, вірші писати.
Ти наді мною насміхалась,
Мене ти зовсім не боялась,
Все веселилась, жартувала,
Співала, мріяла, кохала.
Чому ж тепер так часто плачеш,
Ти думаєш, що я не бачу?
Ходім зі мною в край далекий,
Туди, де не живуть лелеки.
Там смутку ти не будеш знати,
Там вже твої і батько й мати.
І смерть у вічі заглядає,
Кістляві руки простягає.
Тут стала я її благати
Іще хоч трішки почекати,
Бо я не все ще написала,
Що до душі мені припало.
Я п"ю росинку по росинці
Гіркий полин думок-злочинців,
Буває, часом аж заплачу,
Та це нічого ще не значить.
Я більше плакати не буду
І всі сумні пісні забуду.
А ще, наважилась сказати:
- Я мрію повість написати...
Ну що ж, живи собі, як знаєш,
Як припече, то погукаєш,
А я пішла, у мене справи, -
Сказала дама худорлява
І подалася ген далеко,
Туди, де не живуть лелеки.
ID:
735842
Рубрика: Поезія, Лірика кохання
дата надходження: 31.05.2017 15:17:22
© дата внесення змiн: 31.05.2017 19:25:29
автор: korneliya
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарно!!! 
