А ти все вдаєш, що тобі те насправді потрібно…
Та тільки тому, що «про це щось казатимуть люди».
З зонтом під дощем скачеш ти на роботу огидну,
Замість того́, щоб поміряти всі ці калюжі,
Щоб з вулиці вийти промоклим, як чайний пакетик,
Щоб мокра футболка й штани обіймали все тіло,
Щоб чвакали капці… Й без цих всяких ваших естетик –
Відчути, хоча і промоклі, розправлені крила.
Можливо, колись ти заробиш собі всі мільйони,
Щоб судном круїзним до смерті гуляти морями.
Можливо… А може, депресії і перевтоми,
Замість пустити із сотню суде́н потічками.
Сівши у річку, що листя несе, чи в калюжу,
Як Жак Ів Кусто, дослідити безкраї глибини
На зло всім отим, хто повзе на роботу байдуже,
В надії колись ще відчути щасливі хвилини.
Під крапель густою стіною у цім задоволенні
Ти осягнеш вже нарешті, наскільки ти вільний,
А не як ті, що стрибають з зонтом, поневолені,
Шукають чогось в потиканнях вольєрних, рутинних.
05.07.17
