Навіщо ви, брати, зібралися в містах,
Перенаселених, брудних, що наче пекло,
Де атмосфера вся шкідлива й непроста
І ваші душі де зачахли і померкли?
Заручники ви, в’язні проклятих тих міст,
Концтаборів тих, де життя з вас ваше чавлять,
Де з вашого життя вже вижато весь зміст,
Де ваше тіло й розум безупинно травлять,
Де все отруєне: повітря і вода,
Свідомість, їжа, звуки і людські стосунки.
Отож мої брати, мені вас так шкода!
В полоні у омани ви, у цій чаклунки,
Що вас тримає на міцному ланцюгу,
Що робить з вас рабів технічного прогресу,
Що часом вас в оманну кидає нудьгу,
А часом задає оманного вам стресу,
Минущим і пустим що вабить вас щодня,
Що вас цілком залежними від неї робить.
І вашим фахом стала просто метушня,
Що вашу здатність відчувати Бога гробить.
Ви кажете мені: «Де Бог? Його нема!»
Його брудними не побачити очима.
Незрячі очі ваші лупають дарма.
Ця сліпота — безбожжя вашого причина.
Тим способом життя отруєно ваш зір.
Тож зникла ваша здібність з Богом спілкуватись.
Не бачите ви там Його таємних зір,
Його красою ви не здатні милуватись.
Отож лишайте всі дурні свої діла,
Бо вам, крім ланцюгів, нема чого лишати,
І приїжджайте всі назавжди до села,
Отруєний свій дух щоб знову воскрешати.
Із циклу віршів 2014 року "Хлібне поле і неба блакить" www.PetroRuh.com/2014.html
