У придорожньому кафе сидить солдат,
замовив фронтових сто грам і каву.
Він вижив в пеклі тім. А от його комбат
загинув в двадцять п'ять в ту ніч криваву.
Підпер рукою сиву голову солдат.
Куди іти і хто його чекає?
Там зрозуміло все. Там поряд тебе - брат
і на землі ріднішого немає.
Згадав, як хлопці його несли в медсанбат,
а він стогнав: "Залиште, помираю..."
Уже за мить побачив дім і батьків сад,
й могилу мами в квітах молочаю.
А потім голос вчув: " Вертайсь, солдат,
не твій це час... Тебе я відпускаю."
... І як у сні побачив , молодий комбат
зайшов в відчинені ворота раю.
Душа стражда сильніш, як тіло устократ.
І пам'ять уночі не засипає.
Фантомний біль в нозі мордує, наче кат...
ноги нема... а біль не відпускає.
Скоріше б рана затяглась і знов - назад,
Згадав своїх, кого уже немає...
У придорожньому кафе сидить солдат,
сто фронтових він хлібом накриває...