Невже, ця бабця в дзеркалі – це ти?!
Якій я дарував червоні ружі,
Писав у зошиті тривожнії листи,
Чекав під парасолькою в калюжі…
Невже, ця бабця в дзеркалі – це ти?!
Моя натхне́нна, моя незрівня́нна!
Як ти могла так швидко відцвісти?
Моя незві́дана, перли́нна, невпізна́нна!
І сосни сині поголу́бив сніг
За тим вікном у нескінче́ннім полі,
Даремно все життя кудись я біг,
І не здогнав, і не впізнав я долі…
Невже, ця бабця в дзеркалі – це ти?!
Чому я вірити очам вразливим мушу?
Де те правдиве дзеркало знайти,
Яке відображає тільки душу?
І вдарить по весні бентежний грім,
І над пасо́вищем граки́ закрячуть,
І сам собі я тихо відповім:
Красу душі́ лиш чисті серцем бачуть.
"бачАААть"
