У пустелі моїй все хороше повільно згора,
Мені звичніші скелі й ходіння по терну і цвяхах,
А в дитинстві я знав: є далеко безмежні моря,
Як істоти просвітлені сонячним знаком.
Ця ідея відрадна, що є ще весь світ поза тим,
Поза вічним поверненням в петлі мого мазохізму,
Та я цього не бачив, хоч часто цим тільки і снив,
І збирав за відсутності метеоритне залізо.
І тепер, коли я міг би йти до безмежних морів,
Коли прагну покинути цей мій безплідний камінь,
На мені вже печать тих залізних пустельних богів,
На мені уже звичка нещиросердних розкаянь.
Але вірю колишнє відступить, замовкне, пройде,
Та хапають за руки і ноги останні примари,
І хитається маятник: ось він пропустить вперед,
А за мить відкидає назад нездоланним ударом.
У пустелі моїй теж, мабуть, є джерела води,
Легко й вийти із неї, якщо є розгорнута карта,
Її знають далеко, напевно, це знаєш і ти,
Але звідки мені у безлюдності цій про те знати?