Без присяги. Між чорних потертих свитин.
Ніби чортів штрафний батальйон.
Сотні рівних шеренг. Тільки кожен один.
Перед кожним його Рубікон.
Неприкаяний сон обірвався за мить.
За плечима стоїть листопад.
В голові без упину набатом дзвенить
Остогидле «Ні кроку назад!».
Перша крига взялась. Ранок стигне в імлі.
Від напруги повітря гуде.
Нам належить вмирати. Без сліз і без слів.
Страх затерся на споді грудей.
Ми гарматне начиння. Несправний набій.
Наша зброя – уламки цеглин.
Жоден з нас не відчує романтики війн
За ці кілька коротких хвилин.
Крик прорізав пітьму. Божевільний наказ.
Голос – плетиво люті і скла.
Ми усе віддали. Нам би виграти час,
Просто жити… Була не була.
Наче брама до пекла, останній плацдарм.
Сумнів вартий розпечених куль.
Ще півкроку. Смертельно холодна вода.
Наостанок – сліди на піску.
Розкуйовджене дно. Лиш глевка каламуть.
Сенс всіх воєн - він також на дні.
Обпікає легені. Втрачається суть.
Думка в’язне в густій пелені.
Над рікою туман. Берег в залишках верб,
У вологій брунатній траві.
Допливли! Допливли? Що робити тепер?
Ми чомусь залишились живі.
Зусібіч опадає дощами метал.
Біль – постійний супутник атак.
Небокрай затулив незавершений вал:
Нам його не торкнутись ніяк.
Все. Останній удар. Кров’ю пахне земля.
Тільки б галас триклятий затих:
Щоб ніхто не кричав, не тікав, не стріляв.
Щоб вдалося зробити хоч вдих...
Небо сіре, мов спомин про втрачений дім.
Все життя – кулеметний вогонь.
Нас чекає Сибір. Пощастило. А втім…
Прокидатись у прірві безсонь
Листопадом на дні. Непроглядним, мов дим.
Мерехтінням червоних знамен.
Знов і знов форсувати цю ріку із тим,
Хто не мав ні облич, ні імен.
Оце я розумію, поeзія про війну! Сильно, образно, на одному подиху! Бeз ниття і пeрeливання з пустого у порожнє. Відразу відчуваєш на зубах пісок війни...
Дякую, що поділилися!
Так... А сьогоднішній день досі вважається святом визволення столиці. Незважаючи на те, що вона була просто потоплена в крові і розібрана по камінчиках тією ж Червоною армією..