Хтось бере ножиці і під дощем обрізає листя.
Хіба не знаю я твого міста і твого серця?
І образ твій, наче світло, крізь небо б'ється,
Щоб вітер почав відлік літ або місяців,
Яка різниця?
Це коли я згадую тебе, то листя падає й
Стираються межі поміж минулим і майбутнім,
Хіба хтось знає напевно, що буде далі?
Тобі ж хай буде тепло і в листопаді, і в грудні,
І так мені буде легше.
І не дарма так швидко ширяться світом пожежі,
І не дарма прокидаються наші втомлені душі кожного ранку.
І поки стежки мої застилатиме сніжним покровом,
Довкола тебе лягатиме ніжний серпанок,
Але хіба не одне і те ж саме для Бога?
Тому завжди і незмінно приходить ніч,
І їй, як тобі, як очам твоїм, сповідаюся,
Я каюсь, бо не ображаюсь і не сподіваюся,
Я відпускаю - і розстилає свої простори небо.
Я бачу море, і твій корабель - той, що з білим парусом
І синім, далеким синім - крізь пошук - його маршрут.
Хіба ж це ти залишаєш мене, мій хороший? Це я сама
Залишаюсь тут.