Стояв Ілліч на п’єдисталі,
Простерши руку вдалечінь-
Із бронзи чи міцної сталі
І палахтіла неба синь.
Стояв Ілліч і у пориві
Народ у далі закликав:
Хотів, щоб всі були щасливі,
Та як зробити це - не знав.
І дійсно, це його провина,
Та він дивився в майбуття,
Хоч грішний, як і всяк людина,
Він прагнув кращого життя.
А що зробили ті нащадки,
Що пам’ятник його зняли,
І біснувались, мов в припадках
І злістю землю залили?
До чого прагнуть ці істоти?
Який вони будують лад?
Хіба лиш та у них турбота,
Щоб на землі створити ад?