Поділись, що ти часто вживаєш, щоб бачити щастя
Серед царства асфальту, бетону, захмарених видив.
Поділись, поки я не пірнув в підготовлену пастку,
Адже є досі стільки речей, яких я ще не видів.
Кличе натовп до себе і манить до власної групи,
Де ніколи ніхто не захоче піднятись нагору,
Аби лиш подивитись на небо - для них станеш трупом,
Що давно вибивається з маси, спіймав свою долю.
Осінь кличе до себе, з чола витираючи сажу,
Відриваючи клапті від сукні із показу моди.
Натовп бродить і навіть не виразить жодного враження -
В голові лиш робота, сім'я. І гіркий присмак в роті.
Листопадові байдуже, скільки зима ще чекатиме,
Він готовий хоч зараз впустити хурделиці в простір.
Сніг засипав у різних місцинах настінні поради,
Як не жити, як вижити, як пережити цю осінь.
Сонце спало вже місяць, облишивши думку про спалах,
Поки дощ безперервно обстрілював жертв понад ними.
Постарілі будинки ледь-ледь споглядали за балом,
Їхні стіни з порадами тричі здолали наш вимір.
Із наближенням люті день іде спати раніше,
Залишаючи нас наодинці з холодною смертю.
Поділись, що ти часто вживаєш, щоб видіти тишу,
І тоді закликай до походу на землі скелетів.
vii.xi.mmxvii
:12
