Що я розкажу тобі, осінь, - не прощайся...
Маю надію – стрінемось за рік іще,
А там побачимо чи буде листопадом щастя,
Чи попелом на вії туга знов впаде.
Що я розкажу тобі, осінь, - задощило,
А я би вже раділа снігу в шибці...
А я би вже йому вікно відкрила...
Не йде... заплутався десь в небі на драбинці.
Що я тобі розкажу – вже не ворогую
з тобою, тож і проводжаю неохоче...
Та все ж я радісніше зустрічаю зиму,
Одначе сніг до нас іти не хоче...
Тож ти затримайся, хоч листя розгубила,
Вберу тебе в свою найкращу сукню.
А ти скажи – чом серце задощило?
Чому для мене радість недоступна?
І ти мене сваритимеш за віру в диво,
Яку згубила на початку травня...
Та я шукатиму її правдиво
В закладках грудня, в каяттях мовчання.
Що розкажу тобі, багряна, - не прощайся,
За сум не дякуй, подаруй усмішку...
Чекаю я на зиму, тож... вшивайся!
А я тобі у спину дружньо кину сніжку.
Можливо, це зовсім неправильна асоціація з віршем. Не знаю чому. Ну не знаю! Але він мені нагадав, що коли в мене не було настрою, і зовсім ніхто мені його не міг підняти - то вдавалося лише тобі з відмінним почуттям гумору! Можливо, ти сама цього навіть не розуміла!
сподобався кожен рядочок, 
настрій 
в кожному катренчику. Краса невимовна 
Не все мені тут подобається, та втішно те, що якщо не полінуватись, то ще здатна на нові роботи. 
