2.12.17
Вчора я прокинулась напів мертва. Нестача сну викликає у тілі слабкість і наче легке оніміння. Якби я таки взяла у Толіка амфетамін, прокинутись було б простіше. Але мене зупиняє те, що я добре знаю, які наслідки мене б тоді чекали – ефект бога згодом закінчився б, і почався б дикий відходняк, який разів у 20 сильніше того, коли мене ламає, плюс супроводжується агресією, депресією, параноєю, а якщо потім знову ж таки не заснути, то все це в рази посилюється аж до нестерпності. Зате на відходняках я писала класні вірші... Проте я довго зловживала наркотиками і зараз у мене болить серце. Якщо його ще й розігнати фєном, то можна одного ранку не прокинутись. Моментами саме цього мені і хотілось. Просто більше не прокинутись.
До слова, на ранок біль не минув, але був уже не таким сильним. Я зібралась і пішла на 22 пижик. Я завжди йду на 22 – його десь купили в Німеччині, списаний, і він є великий і комфортний. Хріновим було те, що через ранкові затори швидше ніж за пів години з Каскаду до центру не доберешся.
В універі усі обговорювали Оксанин виступ. «Боже, чого це сказала вона, а встидно мені?» «Ну але нащо таке дурне говорити? Вона на минулих зустрічах тоже постійно тупила.» Пара почалась і минала неймовірно нудно – то були Міжнародні відносини і світова політика. Гаврилишин монотонним голосом щось бубнів.
- Я вже пів року слухаю про СРСР і комунізм... – незадоволено шептіла Оксана.
- ... чого ми не розгладаємо США і НАТО? – додала я.
Ми продовжували про щось теревенити, а потім я взагалі вийшла на пів пари і сиділа на сходах.
Хоча Ксюха і лицемірна, і туповата моментами, проте ми з нею любили сидіти разом і мацати одна одну за груди. Або за ноги. Або вище. Це була третя дівчина, з якою я переспала. Інші здогадувались про наші двіжухи, і завжди косо на нас споглядали.
Потім була німецька. Вітя прийшов. Шок! Вітя прийшов на пари! Але він був не в моїй підгрупі, тому я поржала з нього і сказала, щоб ішов у компютерний.
Мені подобається вчити німецьку, а ще більше мені подобається викладачка німецької. То була молода дівчина десь до 25 років, яка після закінчення пішла викладати. Вона наче не була якоюсь неймовірною красунею, проте мене вабив її погляд і дупа. Коли вона поверталась до нас спиною і записувала щось на дошці, я втрачала суть заняття – я бачила лише її дупу, і уявляла як би цілувала її в шию і пестила. Іноді вона одягала червону кофтину і чорний чокер на шию – це виглядає мега сексуально, і коли вона так одягнена, всю пару в мене в голові далеко не німецька мова, а скоріше, німецькі порно фільми. Лесбійські. Проте німецьку вчила я добре.
Після німецької ми чекали коли звільниться аудиторія для семінару. Зайшли в аудиторію навпроти. Там продовжилась тема Оксаниного геніального запитання Клімкіну.
В аудиторію, на яку ми чекали, зайшов Гурак. Я стала на дверях і пильно дивилась на нього, намагаючись почути його голос. Говоривши про щось кілька хвилин, він вийшов, і побачив мене. Наші погляди зустрілись. Хоч я і близорука, але завжди бачу коли і як він дивиться на мене. Ми ніколи не могли просто пройти повз – у всякому разі ми проводили одне одного довгим поглядом.
- Добрий день. – звернувся до мене Гурак.
- Добрий день...
Він побачив, що ми в аудиторії навпроти, і зайшов до нас. Я не сходила з дверей. Він зупинився прямо біля мене, але став боком.
- Хто тут учора задавав питання пану Клімкіну?
- Ну, я задавала.
Він повернув голову і стрілив своїми голубими очима на мене.
- Вчора сталася не дуже гарна ситуація, ми обговорювали це на кафедрі, я зайду до вас на парі, нам треба поговорити.
Він вийшов з аудиторії, поки я проводила його поглядом і ловила мить, коли можна було розгледіти його найчіткіше. Чомусь я так неймовірно захоплююсь цим чоловіком, і хоч я розумію, що я скоро одружусь, і він заміжній, мені страшно хочеться хоча б торкнутись його.
Мене завжди сповнює якась ейфорія, коли я його бачу. Я ніби втрачаю контроль і вздовж по хребту відчуваю якесь тепло. Хочеться, щоб і він відчував те саме. Хоча щодо його почуттів, тут треба ще розібрабратися.
- Ооо, Оксані зараз будуть виписувати. – гукнув хтось у аудиторії.
Ми зайшли нарешті у потрібну нам аудиторію. Почалась пара. До нас знову помилково зайшов Вітя. Я вибігла за ним.
- Потіряшка, ти знаєш де в тебе пара? Ви зараз контрольну пишете.
- Да, да, вже знаю...
- Як ти?
- Та нормально...
- Ти шо, обдолбаний?
- Та нє, ти шо гониш...я тверезий. Ну хіба під транками.
- У тебе зіниці на ціле око. У мене тоже могли такі бути – Толік фуку пропонував.
- І шо він?
- Так я ж зморозилась...
За час цієї короткої розмови я не зводила з Віті очей. Я вже так давно не бачила його обличчя. Мало того, що він не ходить в універ, то коли я приходжу до нього на хату, Діма кидає в мене ключами, а Вітя ні на мить не відривається від Доти. Як можна стільки задротити?..
Він надзвичайно милий. У нього дуже симпатичні риси обличчя, і також, як у Гурака, голубі очі. Незважаючи на те, що він натворив минулого року, я продовжую бути емоційно привязаною до нього. В той момент я навіть не думала толком про що ми говорим. Я дивилась на його темно червоні губи і дуже хотіла поцілувати, або хоча б обняти. Але я стрималась – може, йому було б приємно, але хай не думає, що я привязана до нього аж настільки... Хоча йому байдуже. Скоріш за все.
Я повернулась в аудиторію. Буквально за 2 хвилини до нас зайшов Гурак. Я спеціально сіла в першому ряді, щоб моя близорукість не завадила мені любуватися цим прекрасним чоловіком.
- Марина, так говорити не можна. – з повчальною інтонацією сказав Гурак, як вчитель у школі.
- ...вона не Марина, а Оксана. – поправила я.
Мене тішило, що він не памятає її імені. Ще більше мене тішило, що він точно не забуде мого.
- Ваше питання було занадто різким... Ви могли сказати, що рівень обговорбваних питань не відповідає рівню зустрічі... Не всі люди мають змогу бути освіченими... Бути толерантними і добирати слова... Таке в жодному разі не повинно більше повторитися... – Гурак майстерно вишивав словами, виписуючи Оксані моралі. Але робив це так, як уміє лише він – спокійно, мудро, з властивими йому манерами і неймовірно вишуканим мовленням.
В той момент я розтанула в посмішці і звела руки докупи, й голосно зітхнула. «Боже...який чоловік.» Він це побачив, і ненавмисне посміхнувся, не перестаючи виписувати Оксані культурних люлєй.
Після пар я зустрілась з хлопцем, в якого день був не надто хороший. До слова, я майже не спала і біль не вщух – тому мій день був також не суцільним щастям. Я намагалась якось його підтримувати і розраджувати. Останньою каплею стало довге очікування замовлення в ресторані – а ми були дуже голодні. Додому ми їхали без настрою. Особливо він. Всю дорогу харився і бормотів щось собі під ніс, ненавидів усе і усіх.
- Чооорт, ще у магазин їхати...Сукаа... – скиглив він.
- Ти можеш не їхати в магазин.
Але ми таки поїхали. Мовчки. Він купив солодощів і гримнув дверима авто. Доїхали ми все ще мовчки.
Вдома коли він роззувався, то не міг зняти черевика швидко, і це вже його так вибісило, що він захерачив тим черевиком об стіну з усієї злості.
- Що є з тобою? – налякано запитала я. Але він кудись націлено хотів піти. – Стій!
Я міцно обійняла його. Кілька секунд я трималася, але не змогла більше і розплакалась.
- Ти налякав мене... – схлипувала я.
До нього очевидно дійшло, що він зробив. Не прикольне відчуття, коли намагаєшся цілий час відволікти людину від поганого, але в результаті ще й від цього страждаєш.
- Вибач... – тихо мовив він.
Це вже не перша ситуація, коли він з нервів чимось херачить об стінку. Останній раз він розбив пульт, бо той глючив і не переключав канали. Головна відмінність між нами в тому, що я пропускаю все крізь себе і в кінці кінців стараюсь бачити хоч щось хороше, але у складних ситуаціях я зриваюсь. Він – навпаки, у труднощах спокійний і розмірений, а в повсякденній рутині доволі нервовий. Найстрашніше для мене тільки те, що, можливо, одного дня він захерачить об стінкою мною... а раптом?
Мені було дуже зле. Я в сльозах гладила його кота, він пішов мити руки, потім на кухню. Я якось прийшла до себе, і рада була бачити, що після моїх сліз його попустило і він був уже спокійним.
Піднявшись на верх я зразу сходу накурилась. Нарешті мені добре. Нарешті нічого не болить. Нарешті можна просто розслабитись.
Коли я накурена я люблю себе засуджувати. Засуджувати за якісь вчинки чи почуття. Але я думала про Гурака. Якщо я накурена думаю про нього, і не засуджую себе, то видно я дуже сильно люблю цього чоловіка. Я написала йому анонімно, вкотре.
«Завжди дивуюся вашому вмінню говорити про речі такою дібраною лексикою. Це як музика.»
Я знала, що він не відповість, але знала, що він зрозуміє, хто йому написав. Після цього мене накрило якоюсь хвилею емпатії, і я почала писати йому далі.
«Останнім часом ви майже щоночі снитесь мені. Я до нестями вас люб...» - я так і не дописала. Я була дуже обкурена і просто залипла. Коли я роздуплилась, то побачила, що не дописала, і коли зрозуміла що я таке пишу, то швидко стерла.
«Всьо нормально» - подумки сказала про себе.
Але тоді мені збрело в голову написати щось Девіду. Девід це волонтер з США, який вів у нас спецкурс про медіа грамотність. Він не подобається мені як чоловік, але я взяла, і написала йому. «I love you». По мені пробіглись мурашки.
Мені час від часу потрібні якісь дурні вчинки, щоб почуватися живою. Від тоді, як я завязала з амфетаміном (ну і з іншою хімією), мені надто не вистачає якихось емоційних вражень, які я компенсую всебічним фліртом до викладачів. Конкретно до Гурака і німкені. А тепер прийдеться вести інтрижки і з Девідом. Хай буде так – то кінець семестру, все вщухне після канікул. А поки – двіжуєм.
ID:
763642
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.12.2017 23:36:37
© дата внесення змiн: 02.12.2017 23:56:39
автор: Ebola
Вкажіть причину вашої скарги
|
