Серед от-майже-протермінованих дедлайнів
та шопінгових марафонів,
дві хвилини на попити чай імбирний
і "у мене все супер, цьом-па, вже хтось
телефонує на іншу лінію" гарячу від розмов.
В епіцентрі натовпу торгового центру,
у кілометровій черзі за кіло (в одні руки) мандарин,
дві секунди на пригадати (бо щось же ж
потрібно відповідати)
власницю щебетливого голосу
"сто років не бачились, ти зовсім не змінилась".
Справді? Оце розчарування. Я гадала:
розцвіла, розпахла...мало не заснула.
Недосип - мій новий, модний аксесуар,
постійний супутник, перший кидається
співрозмовникам у вічі, робить зі мною селфі,
постить їх - о, жах - у соцмережах.
Постити потрохи втрачає своє первинне значення,
хіба введуть піст на пости, а так
серед моря непотрібної інформації та спроб
віднайти загулявше творче натхнення,
дві миттєвості на відслідкування власних думок
та вражень, яких бери, не хочу.
Вже краще бери і не крути носом,
а то візьмуть тебе і то явно без дозволу.
Усі вони загалом сексуально-позитивні,
із суттєвою перевагою у цьому прикметнику -
сексу, дарма що іменника.
Такого первісно-інстинктивного, не захищеного,
що призводить до розмноження у
геометричній прогресії.
І от чим більше вражень, тим менше мене
від них відокремленої.
Аж поки не прийде рахунок від провайдера,
платити приходиться, хвала небесам,
не у валюті.
А серед тих двоцифрових чисел
веду відлік: дванадцять, одинадцять, десять...
що ще належать поточному року.