Ніч стукотить кудись порожнім потягом, грається відлунням на порожніх вулицях і лякає поодиноких перехожих, що поспішають сховатися.
Ніч хоче побути на самоті. Ніч має про що сумувати і ховається від зайвих очей, навіть якщо вони нічого б і не побачили.
Темрява несеться містами і країнами, пробігає крізь поля і будівлі. Не встигає зупинитися і оглянутися. А навіщо їй? Не чекає ніхто. Краще швидше наздогнати те, чого вже немає. Зникло з останнім променем сонця.
Ніч зависла на гойдалці і не може спуститися вниз, мусить летіти без мети і падати. Так і не досягне землі.
А десь високо-високо недосяжні зорі пробуджують зовсім інші світи, яких не знайти тим, хто вже встиг заховатися у маленькій коробочці власної квартири. Це тільки для Неї. Цим не зможе поділитися ні з ким.
Чи хотіла б? Не знає. Не певна. Можливо, деколи щось і блисне в очах. Тоді зірка впаде. Закотиться вниз і вже не принесе мрії.
А ніч все стукотить по клавішах старої друкарської машинки, намагається написати свою історію. Якби хтось прочитав її.
Вона збирає розгублені образи і намагається об’єднати у єдине полотно. Але ж з першим променем сонця все розлетиться на друзки і доведеться починати знову. Ніч уже звикла. Не може боротися.
Та хіба можна звикнути? Хіба немає іншого шляху? Щось іще не спробувала. Та чи не надто небезпечно? Страх і ніч завжди поряд. Вона плекає і зрощує, захищає і надійно ховає.
Як же швидко доведеться йти. Скоро коло обернеться і переламається мить. Настане день і пробудить метушливий світ, забере солодке марево.
Чому ж доводиться кидати світ, який вигадала сама і тільки для себе? Чи погано там? Чи не затишно? Чи розчарування наближається? Розчаруватися гірко. Доводиться втікати. Доки не пізно.
І гуркоче невтомний потяг, несе рейками долю і вітри мандрів, несе мрії кудись далеко. Десь то зупиниться. Десь зустрінуть його і виявлять, що зовсім не порожні вагони, і заберуть надію , наповнять потяг неспокоєм і тремтінням. Вирушить далі.