Свідомість моя поглядає на мене
Чорними дірами замість очей.
По голові мене лупить шалено,
В мозок впустила горючий коктейль.
Вона то яскрава. То в фарбах пастельних.
В ванну тепленьку вкладає, у воду.
На ровері возить мене. Та по скелях.
То злою реальністю плюне у морду.
Із мене виштовхує фрази даремні!
Немов від отруєння, все раз за разом
Лізуть із мене вірші неприємні,
Наче блювотні отруєні маси.
Вранці, як бджоли, гудуть наді мною
Думки про віджиле. Кусючі москіти.
Не бджоли! А оси, готові до бою!
Оса ця як вкусить, продовжує жити.
Жалять, прокляті, аж в дірах весь розум!
Не жалом, а жалем. Так ще й з середини.
За мною біжать, як собака за возом,
До мене кидаються як до машини.
Дай саксофон но – зіграю я ніжно
Звуком приємним, як в лісі спокійнім…
Дай саксофон! Я повітря розріжу!
Звуком жорстким, мусульманські мов війни.
Свідомість на ровер мене посадила.
Я ровером їду то полем, горбами,
Підскакує ровер по купках могилок,
Колеса по горбиках, що над гробами.
І хоч тепер, наче, всі сни яскравіші,
Трохи вбиває порядок їх денний.
Замість очей дві страшних темних ніші –
Свідомість моя поглядає на мене.
