*переказ українською казки "Русалки Никельброка" з книги Сванте Свантесона "Сказки Прежних времен" (Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2017, електронне видання)
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
У ті вікодавні часи, про які далі йдеться, Нікельброк був невеличким сільцем на березі річки Норра-Ульвен. Мешкали там самі рибалки – споконвіку нікельброкці промишляли риболовлею у швидких і бурхливих водах Норра-Ульвену. Слава місцевих невідників* і забродчиків* ширилася всім нашим краєм і навіть землями далекими, чужими – такі вже ті рибалки були працьовиті, вправні та щасливі. Вони рибу не тільки ловили, а й солили, сушили, коптили та в’ялили, а ще торгували нею, тож Нікельброк годував рибою й рибними смаколиками всі околиці. А в Ейнесунді на ярмарку нікельброкці тримали власний ряд, і будь-хто, кому щастило відвідати Ейнесунд і скуштувати риби з Нікельброку, назавжди запам’ятовував її смак.
Дещо осторонь Нікельброку, за два дні пішого ходу, в незайманих лісових хащах лежало озеро. Назви те водоймище не мало: серед нікельброкців ходила про нього лиха слава, тому називали його просто «Озеро» та загалом вважали за краще ніколи не згадувати. Що було не так із тим Озером, ніхто напевно не знав, а й дізнаватися не поспішав: рибальських справ у нікельброкців по горло від ранку до смерку, тому на таємничі, незбагненні та інші несуттєві речі часу їм не було зовсім. Проте кожен знав, що до Озера ходити не варто; та коли тобі роботи повно, ти й не підеш туди! Тому-то в ті часи до Озера ніхто й не потикався, і дотепер ніхто не ходить.
Жив тоді в Нікельброку рибалка на ім’я Марто – працьовитий, як усі місцеві рибалки, як його дружина Марта, як сини його старші, близнюки Марті та Марту. А його молодший синок, Марте, батьківської справи цурався. Нудився він у Нікельброці, нудьгував, а рідним часто казав таке:
– Всі наші діди-прадіди рибалили, ви самі тільки те й робите, що ловите лосося та форель у Норра-Ульвені, а тоді патраєте, сушите, коптите, солите, в’ялите та на ярмарок в Ейнесунд доправляєте. І діти ваші, і онуки, і праонуки також рибу ловитимуть, будуть її патрати, солити-сушити, коптити-в’ялити та на ринку нею торгувати. Нудьга, суцільна безпросвітна нудьга, ось що це таке! А тим часом у світі, мабуть, опріч лосося, форелі, річки та ярмарку ще стільки цікавого та надзвичайного!
Батьки з братами вже давно махнули рукою на дивакуватого Марте: не буде діла з такого нероби! А він і справді видавався ледарем: якщо й рибалив коли-не-коли, то абияк, а коли вряди-годи на ярмарок виряджався з товаром, нічого путнього з того не виходило, самі збитки. Варто було йому зустріти кого-небудь із далеких країв або з нелюдських народів, і він миттю забував про торгівлю та починав розпитувати незнайомців, які дивовижі та чудасії вони бачили, що незвичайне або загадкове чули. Ось як нудьгував Марте в уславленому рибалками та рибою Нікельброці!
Однак із тих розпитувань виходило, що навіть у найвіддаленіших країнах і люди, і всі інші народи, які мешкали тоді на землі, вели життя звичайне, буденне. Марте сумував: нудьга, здається, панувала на цілому світі. Що ж це за світ такий пропащий, що ж за життя таке жалюгідне, коли тобі від питань спокою немає ані вдень, ані вночі, а відповідь повсякчас одна: вдосвіта рушай на річку, кидай сітки, став ятери* та лови рибу, велику й малу! Ой, сум-нудьга, ой, нудьжище!
Отак і велося Марте в Ніккельброці; роки минали за роками, аж доки не настав час йому дружину шукати. Припала хлопцеві до душі дівчина одна – теж, зрозуміло, з родини рибалок, на ім’я Ганна. Незабаром узяв її Марте за дружину, хоча батьки дівчини не дуже тим тішилися: адже всі в Нікельброці знали, що Марте за один: гультіпака, дивак і нероба – ось він якої слави зажив собі! Але Ганна щиро закохалася в Марте, а Марте всім серцем покохав Ганну, тож їм байдуже було до батьківських нарікань. А парубок після одруження на краще перемінився: завзято рибалив, лосося та форель вправно патрав, майстерно солив-коптив і до Ейнесунду на торжище цілими возами тягав. А Ганна опікувалася родинними торговими справами, як добра господиня. Батьки їхні тим дуже втішалися: ще б пак, Марте-ледащо за розум узявся!
І так воно собі йшло, доки не зустрів Марте на ейнесундському торжищі старезного гнома. Привіталися, про те, про се потеревенили, а тоді гномисько зненацька згадав, що колись бозна коли (а життя гномове довге, куди там людині!) – отже, колись у сиву давнину той гномище вже навідувався в ці краї. Щоправда, ніякого Нікельброку тоді ще не було, зате стояло десь тут поблизу селище, назви якого гном не пам’ятав або не знав, і стояло воно не на річці, а при озері посеред лісу, і мешкало в тому селі нелюдське плем’я, подібного якому гном ніде не бачив. Марте аж очі на лоба полізли:
– Що за нарід?! Які вони були?!
Гном попестив рукою довгу сиву бороду, запалив глиняну люльку, випустив цілу хмару диму й тільки потому розважливо відповів:
– Мешкали вони в хатках невеличких при самісінькій воді, а щоночі ховалися в озеро, спали вони під водою. Ось які! – А більше нічого гном не сказав: саме нагодилися покупці на гномів товар, і йому стало не до Марте з його порожніми балачками.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Марте одразу зметикував, що то було за озеро – це ж те саме Озеро, що за два дні пішого ходу від Нікельброку, в лісових нетрях! І він надумав до Озера піти та все про чудернацьке плем’я розвідати, адже це були, мабуть, ніхто інші як русалки! Отже, наступного дня вдосвіта Марте чкурнув до Озера, а Ганні сказав, що пішов оленя вполювати. Марте поспішав, мало не біг лісом, тож дістався до Озера не за два дні, а вже надвечір.
Озеро лежало перед ним тихе й спокійне, мов скло, в глибокій западині, звідусіль оточеній лісом. Марте обійшов Озеро – овва, а гном не збрехав: над водою стояли приземкуваті хатки! Марте учвал побіг до села, походив його вуличками, позаглядав у двері та вікна. Ані душі! Пустка! – здається, мешканці давно залишили свої домівки. І залишили, мабуть, поспіхом, а може, й не з власної волі: двері навстіж, та й віконниці* незачинені.
Між тим смеркло. Робити нічого – не йти ж додому нічним лісом. І Марте вирішив заночувати в тому знелюднілому селі. Він зайшов до першої-ліпшої оселі; хатина як хатина, нічого особливого: вогнище, стіл, два стільці, вузька довга лава, порожня шафка, сітка рибальська на стіні висить та крісло-гойдалка в кутку стоїть. Ет, видно, таки обдурив його гномисько: в такій хаті могли жити звичайнісінькі люди, прості рибалки, як нікельброкці, тільки не річкові, а озерні. І вони також рибалили, рибу патрали, солили-в’ялили-коптили та продавали – нудьга, нічого цікавого!
Розчарований Марте притягнув до хатини оберемок хмизу, розпалив вогнище, нашвидкуруч повечеряв і влаштувався під вогнищем спати. Розстелив на підлозі свою рибальську куртку, а заснути не може: холодно, жорстко! Тоді Марте підтягнув до вогнища лаву та влігся на неї; та варто було йому задрімати, ррраз! – і він звалився з лави на підлогу. Вмоститься знову, щойно задрімає – і знову гепнеться. Що за морока! – вилаявся Марте та вирішив заночувати в кріслі-гойдалці. Поставив гойдалку ближче до вогню, заслав курткою та всівся. Інша справа! – крісло було дуже зручне, не те що холодна підлога або вузенька й хитка лава! І вдоволений Марте вирішив трошки погойдатися на кріслі, аби заколисати себе.
Однак щойно він гойднувся, як пролунав жахливий скрип, Марте від нього аж вуха та зуби заболіли. Такого голосного, такого пронизливого звуку йому за все життя чути не привелося: крісло скрипіло так, що просто відбирало слух! – і Марте ніби вітром здуло з гойдалки, однак і спати йому більше не хотілося. Він навіть трохи злякався: що ж це за пошесть? – та опріч крісла було дещо інше, чого злякатися можна було не на жарт.
За стінами хатинки загув вітер; Марте чув, як під тим вітром стогнали в лісі дерева, а Озером ходили хвилі й тяжко билися в берег. Рибалка вибіг на двір – а там ніби ясний день: Озеро світиться, вогнем палає! А тоді раптом запала тиша, а з середини Озера піднявся острівець. А на тому острівці стояв хтось і Марте до себе манив пальцем – довгим таким, негарним, просто мерзенним пальцем! Бідоласі душа під п’яти сховалася: нащо він взагалі сюди прийшов? Спав би зараз удома, горя не відав, а вранці гайнув би на риболовлю! І він стовбичив посеред двору, не в змозі навіть ворухнутися, так його налякала ця пригода, а той довгий жахливий палець – просто до запаморочення налякав!
Той, хто стояв на острівці посеред Озера, як побачив, що Марте до нього не йде, раптом простягнув руку аж до берега. І та рука вхопила Марте за шию та потягла на острівець, - і така вона була міцна, що він і води не торкнувся. Пощастило рибалці: рука на острівець його швидко доправила, а то він вже й задихатися почав, так міцно тримали його шию залізні пальці! Аж ось Марте вже лежить на острівці під ногами істоти – та й під якими ногами, та й якої істоти! Те, що притягло Марте на острівець, стояло на суглобистих ракових ногах, тіло мало риб’яче, вкрите лускою, а голова була пташина. Істота розкрила дзьоба та заклекотіла:
- Я – володар озера, Брін! Хто ти, прибульцю, нащо вдерся до моїх володінь і порушив мій віковий сон?
Марте розгубився: що сказати володареві? Він тепер і сам не знав, нащо припхався на Озеро. Ну, буде те, що буде, нема на то ради, треба відповідати. І Марте зібрав рештки хоробрості, вклонився Брінові та промовив:
- Я рибалка на ім’я Марте, з Нікельброку, що на Норра-Ульвені, прийшов на Озеро русалоньок пошукати… - тут він знітився, замовк і не знав, що до цього додати.
Брін почекав трохи, чи не скаже Марте ще чогось на своє виправдання, а тоді промовив:
- А чи відомо тобі, дурнику Марте з Нікельброку на Норра-Ульвені, що ніяких русалок не існує ані на світі, ані в моєму озері? А чи відомо тобі, телепню Марте, що турбувати мій сон заборонено? Всі, хто мій сон порушили, тепер мені за рабів, тепер вони риби та раки, равлики та водорості, а назад їм дороги немає – не бути ним більше ніколи ані людьми, ані гномами, ані тролями, ані будь-ким іншим! Всі, хто колись мешкав у цьому селі, - і Брін тицьнув довгастим пазуристим пальцем у будиночки при воді, - тепер також мені служать… Однак давненько вже ніхто не будив мене, - а ти, нетяма Марте з Нікельброку на Норра-Ульвені, розбудив, і бути тобі відтепер і навічно моїм рабом!.. На кого б тебе обернути? – замислився Брін.
Марте аж затрусився: ось до чого довела його марна цікавість! Буде він тепер якоюсь п’явкою в Озері, не бачити йому ніколи Ганни, Нікельброку, батечка й матусі, братиків Марті та Марту! Навіть набридлий лосось з Норра-Ульвену тепер здавався йому милим, любим і рідним!
- Бути тобі довіку рибою слизькою! – пролунав над Озером голос Бріна, і до хлопця потягнувся довгастий жахливий палець.
- Володарю Бріне! – заблагав Марте на весь голос, - відпусти мене додому на один-одненький день, з дружиною, батьками, братами та усім білим світом попрощатися! Я повернуся, присягаюся, дай-но мені лише один день!
Брін розреготався рипучо, наче ропуха, заклекотів, як орел, і відповів:
- Марте, ти, може, бовдур і нетяма, та я не такий, мене в дурні не пошиєш! Забажав прощатися – ходи, прощайся. Лишень не думай, що мене обвести кругом пальця можна. – і Брін своїм довгими суглобистими пальцями розчахнув куртку на грудях Марте і боляче тицьнув тіло гострим кігтем. Там, де кіготь прохромив шкіру, виступила крапля крові та обернулася на риб’ячу луску. А потім Брін вхопив Марте за шию, перетягнув його на берег і заклекотів зі свого острівця:
- Як не повернешся за три дні, перетворишся на рибу там, де будеш, і доля тобі бути впійманим, засмаженим і з’їденим якимось рибалкою з Нікельброку! - і за тим острівець разом із Бріном зник під водою.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Марте не чекав світанку. Він одразу чимдуж побіг додому, а дорогою без упину дряпав луску на грудях, намагаючись неї позбутися, однак нічого не вийшло: луска трималася мертво, міцніше, ніж на тій рибі, що Марте звик ловити та патрати. Марте тільки шкіру навколо луски обідрав до крові, а там, де виступала кров, миттю виникала нова луска! Марте це побачив і груди дряпати припинив, аж тут і Нікельброк замигтів за деревами. Марте щільно запахнув куртку на грудях і попрямував додому.
Ганна зраділа поверненню Марте та зовсім не засмутилася тим, що вполювати оленя той не зміг. Ет, велике діло – дичина!
- Головне, що ти вдома, живий і здоровий, - приказувала Ганна, осяваючи Марте променистими очима. Однак Марте, який кохав Ганну понад усе, від її поглядів зробилося вкрай сумно, хоч у вир головою! Та нащо ж у вир самому лізти, коли так чи так за три дні бути йому рибою слизькою у володіннях жахливого Бріна! І Марте заридав ридма. Ганна заходилася розпитувати Марте, та він нічого їй не розповів; гадав, у останній день з коханою дружиною краще тужити самому, аніж побиватися вдвох. І він витер сльози, щільніше стулив сорочку на грудях, поцілував Ганну та подався до річки – треба риби побільше наловити, аби Ганні легше було, коли він назавжди піде до володаря Бріна.
Проте вночі, коли виснажений риболовлею Марте заснув, Ганна вирішила подивитися, чого це він так старанно стуляв сорочку на грудях. Як побачила риб’ячу луску, одразу збагнула: сталося з її Марте дещо незвичайне та, мабуть, жахливе! Ганна розбудила Марте та приступила до нього з розпитуваннями: що з ним трапилося на полюванні? І Марте, схлипуючи та плачучи, все їй розповів. Ганна недовго міркувала: вона міцно обняла Марте, поцілувала та сказала таке:
- Якщо вже тобі така доля, то й мені за тобою до Бріна йти! А там побачимо: або рибами вдвох будемо, або того Бріна якось здолаємо.
Марте впирався-впирався, а тоді бачить: не поступається Ганна, не хоче вдовою у Нікельброці лишатися, краще рибою в Озері володаря Бріна, аби разом із Марте – і край. І він погодився.
Проте наступного ранку вирушив Марте до володаря Бріна один: замкнув Ганну в хаті, щоб за ним не пішла, та побіг до Озера. Щоправда, цього разу шлях до Озера тривав довше: адже Марте більше не поспішав назустріч дивам і чудасіям, тепер він йшов назустріч своїй гіркій долі. На другий день, ближче до вечора, дістався Марте до села на березі Озера, зайшов у хатинку край води, де колись зупинився на ночівлю, та вмостився в кріслі-гойдалці. Крісло знову зарипіло голосно та пронизливо. Здійнявся вітер, Озером пішли гуляти важкі хвилі, все воно засяяло, запалахкотіло – і з Озера знову піднявся острів, над яким височів володар Брін: ракові ноги, риб’ячий тулуб і пташина дзьобата голова.
Марте, плачучи та здригаючись від страху, підійшов до Озера, а володар Брін вже манив його до себе довжелезним жахливим пальцем. Рибалка застиг при воді та задивився на той палець, не в змозі поворухнутися, його щоками котилися сльози, а ще він відчував, як його шкіра під одежиною вкривається холодною слизькою лускою. Володар Брін простягнув руку – просто через усе Озеро! – та схопив Марте за шию. Однак у ту мить з лісу вибігла Ганна та вп’ялася в руку володаря Бріна; вона, виявляється, побоювалася, що Марте може піти до Озера сам, і попри те, що Марте зачинив її в хаті, пішла за ним слідом. Вона вилізла через вікно та побігла до Озера, дорогою заблукала в лісі та вже не сподівалася Озеро знайти. А тоді вона почула пронизливе рипіння крісла-гойдалки, на яку сів Марте, побачила заграву за деревами і так вийшла до Озера, саме вчасно, аби призупинити жахливу справу, розпочату Бріном. Вона закричала до Бріна:
- Або відпусти його, або бери мене замість нього, або бери нас обох! А його я тобі не віддам!
Брін послабив пальці, і Марте гепнувся на берег, Ганна обійняла його та вкрила поцілунками його обличчя. Оце маєш! – такого володареві Бріну ніколи не доводилося бачити: щоби хтось погодився сам в Озеро лізти! Аби чого не сталося… Втім, міркував Брін, що більше слуг і рабів, то краще. І він так відповів Ганні:
- Ні, дурепко, я його не відпущу, і тебе не відпущу, бути вам обом рибами холодними в моєму озері, і стерегти вам мій сон довіку! – і володар Брін вхопив одною рукою шию Марте, другою рукою шию Ганни та потягнув їх обох до себе.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Щойно пальці володаря Бріна торкнулися Марте та Ганни, вода в Озері заходила ходором, забулькотіла, застогнав вітер в деревах, а потім вдарила блискавка – просто в голову володаря Бріна! Він спалахнув, мов смолоскип, та миттю згорів ущент, зійшов на попіл, а вітер попіл підхопив і розвіяв. Марте схопився за груди – ані сліду луски!
Марте з Ганною опинилися у воді під берегом, а вода так і кипіла довкола – стільки в ній було риб, раків, равликів, жаб та інших озерних мешканців! Це були всі ті, коли володар Брін за довгі роки перетворив на своїх слуг і рабів. І всі ці риби, раки, равлики, жаби та навіть водорості – всі вони тепер поспішали щось сказати Марте та Ганні, однак у тому галасі нічого не можна було розібрати. І Марте видерся на берег та крикнув до них:
- Гей-но, озерний народе, хай говорить хтось один!
Озера заспокоїлося, а на берег виповз старезний рак. Він вклонився – спочатку Марте та Ганні, потім всьому озерному народові, змахнув довжелезними вусами та промовив:
- Дякуємо тобі, Марте, і тобі, Ганно, що визволили нас із полону-рабства. Так і треба володареві Бріну, по заслузі йому! Ми, кого він обернув на своїх слуг, знали всі його таємниці, та ані розповісти, ані вдіяти нічого не могли через Брінові чари. Він у давнину здобув владу над оцим Озером. Тисячі й тисячі людей, гномів, тролів та інших створінь з тих пір слугували йому. Його чари могло зламати лише одне: якби хтось із власної волі попросився до нього в полон, та не для того, аби догодити Брінові, не заради власної користі, а заради когось іншого. Ганна, коли ти погодилася розділити з Марте його долю, Брінові настав кінець. Дякуємо тобі, від усього нашого озерного народу – спасибі! – і рак низенько вклонився, а з Озера залунало на всі голоси: «Дякуємо! Дяка! Спасибі! Слава!»
Гана запитала рака:
- А ви здатні тепер перетворитися на тих, ким були, доки Брін вас не полонив?
Рак змахнув вусами:
- На жаль, дороги назад, у земний світ, нам нема, адже Брін полонив нас так давно, що час нашого життя вже давно минув. Якщо повернемося – то просто в могили… Гноми та тролі – оці живуть довго, мабуть, дехто з них все ще може знову стати гномами й тролями, кому ще лишився час життя в земному світі. Та й з людей дехто, можливо, забажає на сушу, хоч і в могили. – І справді, певна частина озерних мешканців скупчилася під берегом і заволала:
- Гномами! Тролями! Людьми! В землю!
Рак вів далі:
-Прадавнє закляття дозволяє тому, хто здолав Бріна, звільнити його полоняників, - однак не гайте часу, Марте та Ганно, ваша влада над нами та нашою долею закінчиться зі сходом сонця!
Тоді Марте промовив:
- Хто хоче бути гномами – будьте гномами! – і з цими словами з води вигулькнули голови та плечі гномів. Борсаючись та відсапуючись, гноми повилазили з води, вклонилися Марте, Ганні та усім, хто залишився в Озері, та вчвал порозбігалися – адже гноми завжди кудись поспішають!
- Хто воліє бути тролями – будьте тролями! – вигукнув Марте, а з Озера полізли тролі. Вклонилися мовчки та подалися в лісові хащі слідом за гномами – певно, і в них справ назбиралося, доки скніли в полоні жорстокого Бріна!
- Всі решта, хто хоче знову бути тим, ким був до полону, - будьте тими, ким були раніше! – гукнув Марте, і з Озера повиринали такі істоти, про яких навіть у казках не розповідають. Вони вклонилися Марте, Ганні та озерним мешканцям, а потім – розбіглися, розлетілися, розповзлися, пострибали – хто куди.
- Ті, хто воліє вийти з води та спочити в землі, – ваша черга! – сказав Марте, і ще частина озерного народу зникла.
У воді під берегом лишилися дві риби. Вони звернулися до Марте та Ганни:
- Колись дуже-дуже давно ми були людьми та мешкали в оцьому селі над Озером – тоді воно називалося Лісове. Потім звідкілясь прийшов Брін та перетворив нас на риб, обернув на рабів. Час нашого людського життя вже вичерпався, але ми не бажаємо спокою в могилах. Ми кохали одне одного колись давно, кохаємо дотепер і хочемо залишитися в Озері, разом і назавжди.
Ось тут Марте клацнув пальцями та сказав тим рибам:
- А що як вам обернутися на русалоньок? Брін казав, що ніяких русалок у світі не існує, отже, ви могли би стати першими та єдиними, та мешкати ось тут, в Озері. А ми з Ганною подбаємо, аби ніхто вас не турбував, - певно, Марте своєї пристрасті до дивовиж і чудасій так і не позбувся, навіть після пригоди з володарем Бріном!
Риби перезирнулися та відповіли:
- Згода, хай буде, як ти хочеш. Ми кохаємо одне одного – нехай русалоньками, аби разом.
І Марте вигукнув:
- Ви, хто згодився лишитися русалоньками в цьому Озері, – будьте русалоньками! – і з цими словами Марте риби справді перетворилися на русалок. А тут і сонце зійшло – і в першому його промінні русалоньки сплеснули хвостами та зникли під водою.
Марте з Ганною повернулися до Нікельброку та зажили звичайним життям рибалок. В них народилися діти, потім онуки, потім праонуки – і нині в Нікельброці є ціла вулиця, на якій мешкають нащадки Марте та Ганни.
Багато часу спливло з тих пір, коли Марте втрапив у лапи жорстокого володаря Бріна, а люди в Нікельброці і нині ведуть таке життя, як тоді. Вони рибалять, патрають рибу, солять, в’ялять, коптять та везуть на ярмарок у Ейнесунд. До Озера ніхто з нікельброкців і досі не ходить, однак зовсім не через його прикру славу. Марте з Ганною про те подбали, і тепер у Нікельброці всім відомо, що те озеро – мертве, немає в ньому жодної рибини, а нащо рибалкам отаке озеро? – от і не потикається туди ніхто.
А якщо який зайда, гном, троль або людина, на ярмарку в Ейнесунді розмову про русалоньок заведе – того нікельброкці на кпини візьмуть: адже всім достеменно відомо, що ніяких русалок не існує, кому як не рибалкам про таке знати?
Ось так у Озері в околицях Нікельброку з’явилися русалоньки – а деінде їх, мабуть, і справді не знайдеш, хоча присягатися в тому не можна: такому, як Брін, віри не ймуть. Ті русалоньки досі живуть собі в Озері під Нікельброком, тихо й мирно, ніхто їх не турбує, адже про них ніхто й гадки не має. І ви також нікому не розповідайте, добре?
2015-2017
ПРИМІТКИ (всі тлумачення за Академічним тлумачним словником української мови):
Невідники – рибалки, які ловлять рибу за допомогою неводу - великої рибальської сітки.
Забродчики – рибалки, які ловлять рибу неводом, волоком, іншим подібним знаряддям. Волок - невелика сітка з матнею для ловлі риби на неглибоких місцях.
Ятери (однина «ятір») – риболовне знаряддя типу пастки (сітка, натягнута на обручі), що його встановлюють на дно водоймищ.
Віконниця - дерев'яний або металевий щит з однієї або двох стулок для прикривання вікна.
ID:
768935
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.12.2017 08:07:25
© дата внесення змiн: 31.12.2017 08:07:25
автор: Максим Тарасівський
Вкажіть причину вашої скарги
|
